Частина 4

 Тільки бизько шостої години ми змогли вийти з дому, під моє незадоволене бурчання, мовляв, якщо ще раз перед походом хоч хтось із загону нажереться до втрати свідомості, мене більше можуть не кликати. Дівчина, винувато опустивши голову, ледь забралася в екіпаж, що під’їхав, і відразу ж потягнулася за пляшкою з водою.

 — Може, заскочимо в якийсь шинок, похмелишся, а то на тебе важко дивитися, — порадив я, дивлячись, як Баффі, видувши половину пляшки, опустила голову мені на плече.

 — Я щойно випила антиалкогольне зілля, за двадцять хвилин почну приходити до тями. А зараз, поки їдемо, я трохи подрімаю у тебе на плечі, ти не проти? — запитала вона, зручніше вкладаючись біля мене.

 — Яке там проти, щоб ти мені потім удома знову сцену ревнощів влаштувала, — але Баффі вже нічого не чула, бо спала як немовля.

 До самих західних воріт нам не вдалося під'їхати, туди пропускали або спецтранспорт (вози зі зброєю або з матеріалами та інструментами), або за спеціальними перепустками. Тож частину шляху нам довелося пройти пішки, через що ми ще більше запізнилися, а дівчата, які чекали на нас біля воріт у повному екіпіруванні, нетерпляче ходили туди-сюди, лаючись на все підряд.

 — Ну нарешті! І пів року не минуло! — вигукнула Чібі.

 — Ну по Баффі вмить видно, хто винен у запізненні, — посміхаючись, заявила Саті, а потім, помітивши мене, грайливо заблимала бляклими очима і, взявши під руку, тісно притиснулася крутим стегном. — Привіт, ну як, сумував за мною?

 — Тільки про тебе й думав, — буркнув я, намагаючись вивільнити свою руку.

 — Напевно, уявляв мене в тій червоній білизні? Я пам'ятаю, якими очима ти тоді витріщався на мої принади, прямо пожирав. Якби не твій придуркуватий друг, та ніч стала б незабутньою для нас обох. Але нічого, все ще попереду.

 — Звичайно, як скажеш, — я не став з нею сперечатися і, нарешті звільнившись від настирливої німфоманки, голосно запитав: — Дівчата, поки нас не було, багато людей вийшло?

 — Так, чимало. Ще трохи — і можна було б розходитися по домівках, тільки даремно заляпалися б у тамтешній багнюці, — діловито відповіла все та ж Чібі.

 — Вибачте, дівчата, просто я, здається, вчора трохи перебрала, — жалісно почала виправдовуватися Баффі.

 — Зате як учора кричала: «Візьмемо ще по пляшці, чого там пити!», — підколола Саті.

 Одна Мон йшла мовчки, невпевнено вдивляючись у безрадісний та пустельний пейзаж, що відкрився нашим поглядам, як тільки ми минули довгий прохід зовнішньої стіни й зупинилися посеред звідного мосту, вирішуючи, куди слід іти. Поки дівчата тихо радилися, розв'язуючи нагальні проблеми, я підійшов до краю мосту і глянув на рів, що оперізував усе місто від самих гір, які синіли далеко ліворуч, і до бурхливої глибоководної річки, якої звідси і не видно, і не чути.

Рів був досить широким, метрів шість-сім, — для людини й простого інфікованого непереборна перешкода, а ось для більшості видів мутантів нічого особливого. Як говорили бувалі системні, раніше він являв собою глибоку, заповнену водою перешкоду, зараз же, через постійні напади мерців, рів став практично повністю забитий їхніми тілами, які, не знаючи почуття самозбереження, лізли як божевільні один по одному, розчавлюючи накопиченою масою нижні ряди вщент. Але, як мені здається, у минулому моєму бою на стіні тіл було більше, майже врівень із берегами, зараз же рів був наполовину порожній. Не думаю, що це місцеві взялися за очищення каналу, швидше некрофаги постаралися. Хм, ще пару тижнів без нападів — і тут знову завирує вода.

 — Стрілку, ти на що там так витріщаєшся, помітив знайоме обличчя? — Саті, підколовши Баффі, схоже, тепер узялася за мене.

 Я хотів було відповісти, що побачив там багато облич, схожих на неї, але, подумавши, що цією фразою серйозно ображу дівчину — хоч і таку нав’язливу, але все ж із почуттям власної гідності, — просто буркнув:

Попереду смертний бій

І смерті оскал кривавий,

Та в нас тільки шлях вперед —

Позаду горять переправи.

 — Гей, ти про що, який вискал, хто горить?.. — Саті з подивом дивилася на мене, а потім потроху відійшла до своїх подруг, час від часу кидаючи в мій бік здивовані погляди.

 — Коротше, план такий, — взяла слово Баффі, яка остаточно оговталася після вчорашньої пиятики. — Повільно рухаємося в бік гір, Саті та Еех як самостійні бойові одиниці йдуть попереду і б'ють усіх тварюк, яких бачать, Мон завдає ударів по далеких цілях, я всіх прикриваю і в разі чого зцілюю, а Чібі «крабить» зі своїми жуками як не знати хто.

 — А що, Чібі як бойова одиниця... — я поставив питання, але не закінчив, даючи дівчатам можливість пояснити.

 — Практично повний нуль, — сама за себе відповіла та. — Під час вибору гілки злегка загартувала й зупинилася на тій, яка здебільшого розвиває навики та вміння, смертельні для живих істот, а ось проти зомбі й мутантів з мене жодної користі. Тому й буду підбирати шмот і монети, позаяк у бою я можу тільки вогняних бджіл напустити, що випалюють очі, а так за допомогою навику «Скарабеї» випускаю купу жуків, які зберуть усе в радіусі шести-семи метрів не гірше за пилосос.

 — І що, нічого вже змінити не можна?

 — Можна. На п'ятдесятому рівні в моїй книзі навиків з'явиться нова гібридна гілка, де я вже зможу завдавати шкоди всім істотам — і живим, і мертвим. Але до цього ще цілих дванадцять рівнів, сподіваюся, що сьогодні вдасться підняти бодай парочку.

 — Нам би теж, — сумно зітхнула Мон.

 — А мені взагалі цілих п'ять треба! — заявила Баффі. — Тоді змогла б повністю вдягнутися в легендарний шмот.

 — І за один «спасибі» ще скажеш, он, глянь, суцільна пустка, навіть натяку на задрипаного зомбі не видно, — охолодила її запал Саті.

 — Якийсь незрозумілий туман наближається, зовсім невчасно, — кивнув я на густу білу завісу, що сунула в наш бік.

 — Скоро сезон дощів, а перед ними місто завжди накриває туманами, — пояснила Мон. — У цей час незмінно стає так сумно й самотньо, що хоч вий. А ще небезпечно — з такої імли дуже любить з'являтися якась неприємна гидота.