Частина 1

 У коридорі мене наздогнала Аня і, ніжно погладивши по руці, жалісливо промовила:

 — Який же ти у мене невгамовний! Вічно знайдеш на свою голову таке, чого нормальна людина в житті не зустріне. Ось як так?

 — Зате тобі не доведеться сидіти цілу ніч у припалому пилом відділку й «диригувати» патрулями, — посміхнувся я. — Можеш спокійно йти додому відсипатися.

 — Яке там відсипатися! Поки дочекаюся хлопців, які поїхали шукати адресу хлопчика, щоб відвезти його до мами... Поки доберуся додому, помиюся, перекушу — уже знову на роботу пора.

 — А вихідний взяти — не варіант?

 — Який вихідний? Завтра треба допомагати Степанову розгрібати справу щодо цього щура. Організувати пошуки зниклих дітей... Може, вони дійсно, як ти й говорив, ховаються в одній із тих занедбаних майстерень, що біля західного муру. Поки їх усі перевіриш... Тут дня на три роботи, а ти кажеш — вихідний. До речі, я тут подумала: а може, твоя мала П'яточка теж серед зниклих дітей, викрадених щурами? Адже нам відомі тільки випадки зникнення сімейних малюків, а про безпритульних ми й гадки не маємо.

 — Дуже навіть може бути, — вмить серйозно кивнув я, і всередині все тривожно стислося. — Тільки три дні — це надто довго. Нехай хтось із вашого вищого керівництва поговорить із Майстрами, може, допоможуть. Діти ж із місцевих.

 — Добре придумав, так і зробимо, — схвалила Аня. — До речі, на твоєму місці я б теж так відразу не відмовлялася від пропозиції Степанова. Повна свобода дій і за хороший оклад — таке не кожен день пропонують.

 — Ну, коли ти просиш, обіцяю подумати. Чорт, як же мені ліньки так далеко топати босоніж додому... Може, я у вас тут, у мавпятнику, переночую?

 — Я попрошу когось із хлопців — підвезуть, — запевнила дівчина, а потім, міцно притиснувшись до мене, стиха прошепотіла: — Давай я завтра після роботи до тебе приїду. Краще, звісно, щоб ти до мене, але у мене свій транспорт, мені легше.

 — От же ж... ні, треба терміново обзавестися власною бричкою! Тоді взагалі транспортні питання зникнуть із порядку денного.

 — Зате з'являться питання, пов'язані з утриманням тварини, доглядом за нею, закупівлею корму, який, до речі, — недешеве задоволення, — спокійно розклала по поличках Аня. — Плюс послуги ветеринара, коваля, майстра-колясочника. А ще необхідне приміщення, або по-нашому — гараж чи стайня, де мають стояти візок і кінь, коли вони не використовуються. Не на вулиці ж їх тримати під снігом і дощем? Я вже не кажу про обов'язковий щомісячний податок на прибирання міськими комунальними службами доріг, де часто залишаються сліди життєдіяльності тварин. А ще — податок за використання і ремонт дороги, де постійно доводиться міняти тріснуту під кінськими копитами бруківку. У мене всім цим займається держзабезпечення Департаменту, а ось приватній особі...

 — Пішки і тільки пішки! — перебив я її. — І екологічно, і для здоров’я корисно. Взагалі, з чого це я раптом почав щось там про власну бричку патякати? Забудь! Хай горить вона синім полум’ям, а кобилу взагалі краще на ковбасу пустити. Хоча ні, хай живе, бо ковбаса з них — таке собі задоволення. Коротше, на чому ми там зупинилися перед тим, як зайшла розмова про свій транспорт?

 — На тому, що завтра я маю можливість заїхати до тебе і ми можемо...

 — А ти після півтори доби служби не вирубишся просто у мене на руках? — з іронією поцікавився я. — Я, звісно, не проти твоєї присутності, все одно один. Не хочу просто, щоб і ти остаточно загналася.

 — Гаразд, переконав, — усміхнулася дівчина. — Тоді завтра після роботи їду додому, приберуся, а ось післязавтра чекай у гості.

 — От і добре. Тепер головне — не забути закупитися твоїми улюбленими цукерками, а то я вранці встав і жодної в хаті не знайшов.

 — Ой, вибач! Я що, справді жодної не залишила? Який жах, мені так соромно... Але я нічого не можу з собою вдіяти: як бачу їх — так і все.

 — Та годі, мені не шкода. Просто здивувався, як це за один раз можна три з половиною кіло з'їсти... Слухай, мало не забув, а ти зможеш дати мені адресу цього хлопчика?

 — Що, хочеш усиновити чи на матусю подивитися? — раптово змінивши голос на підозрілий, перепитала дівчина.

 — Ну, Аню... До чого тут вона взагалі? Просто, слухаючи його розповіді, згадав, що над моєю малою П'яточкою теж знущалися. І де вона тепер, що з нею — ти можеш мені відповісти?.. Ось тому треба буде піти й розібратися з його кривдниками та тією товстою тіткою, домогосподаркою, яка полюбляє ляпаси направо й наліво роздавати. Не люблю, коли люди один одного гноблять, неправильно це.

 — Тоді і я з тобою поїду, — рішуче зауважила Аня. — Не бійся, і зовсім не через маму. Просто хочу простежити, аби ти там ніяких дурниць не наробив, як ти зазвичай умієш... після яких потім пів міста на вухах стоїть.

 Домовившись про все, що нам було потрібно, в напівтемному кутку порожніх коридорів нічного Департаменту, ми деякий час пристрасно цілувалися. Поки до Ані не прийшло повідомлення, що під'їхав наряд, який займався пошуками матері хлопчика, і наразі чекає біля ганку разом зі стурбованою жінкою, яка не припиняє ревіти. Дівчина тут же здригнулася і, схопивши мене за руку, потягла до бічного виходу, де, відразу взявши за рукав першого-ліпшого копа, суворо наказала йому негайно доставити мене додому.

 І ось я, намагаючись ступати якомога тихіше, піднімаюся сходовим маршем на другий поверх, де була моя порожня, сповнена невидимої самотності квартира. Відчинивши двері й увійшовши, знову зачинив їх на ключ, увімкнув світло і просто так, без мети, пройшов по порожніх кімнатах. Потім, знявши й викинувши в сміттєве відро порвані штани, пішов у ванну. Поки мився, чомусь постійно ловив себе на тому, що прислухаюся: чи не шкребеться хтось у двері ванної кімнати? І коли ліг спати, ще довго перевертався, чекаючи, що ось-ось до мене під ковдру спритно залізе маленька тепла грудочка і, забившись під пахву, за секунду вимкнеться, миттю засопівши носиком-картоплею, час від часу усміхаючись уві сні своєю фірмовою усмішкою до вух із випнутим переднім зубчиком.