Розділ третій

 Спати мені, звичайно ж, ніхто не дав, але й стріляти та ставити на коліна теж не стали. Дехто з копів відразу впізнав мене й передав іншим, а решта були просто вражені виглядом половини трупа щура, якого я витяг із того ж таки квітника.

 Загалом, сиджу я зараз знову в кабінеті у Степанова. Надворі третя година ночі, я позіхаю на всю горлянку, поки мені обробляє рани на спині їхній штатний цілитель, викликаний у терміновому порядку. Руку й ногу він мені вже залатав і тепер закінчував зі спиною. Поруч, біля шафи, сиділа Аня й годувала переляканого хлопчика, поки підлеглі з'ясовували, хто його батьки. А навпроти, за столом, сидів сам Степанов і, почухуючи залисини, уважно читав мої письмові пояснення.

 — Ну ось і все, молодий чоловіче, рани я вам обробив. До завтрашнього вечора пов'язки поки не знімайте, ну а там порізи зарубцюються і за день-два зникнуть, наче їх і не було. Хіба що на руці процес загоєння триватиме трохи довше, але теж нічого страшного, — поінструктував мене док, складаючи свої інструменти в чорний саквояж. — Степанов, я свою роботу виконав, можу бути вільний?

 — Так, так, дякую, завтра зустрінемося, — відірвався той від читання й неуважно покрутив головою.

 — Ну, вже не завтра, а сьогодні, але це я так, до слова. Бажаю здоров'я! — попрощався цілитель і, підхопивши свій саквояж, хутко зник за дверима.

 — Ні, я неодмінно мушу затягнути тебе до нас у Департамент! — Степанов підвів на мене серйозний погляд. — Навіть на твоїх умовах, навіть як позаштатного консультанта з вільним графіком відвідування і без жодної обов'язкової щомісячної звітності. Подумай на дозвіллі. Будеш жити, як і раніше, робити що захочеш, а тобі за це ще й грошики стабільно капатимуть. Ні, ти тільки уяви: лише позавчора почали надходити перші заяви про викрадення дітей, а сьогодні ти привозиш нам труп викрадача, та ще й нового підвиду! Тепер би ще з'ясувати, куди він тягнув хлопчика і з якою метою?

 — Та тут варіантів тільки два, — позіхнув я. — Або біля муру на нього чекали спільники, або він тримає малечу в одній із тих закинутих майстерень між стінами, а потім, коли набрав би достатню кількість, якимось чином переправив би через периметр. Слухай, Степанов, я вже тобі в письмовій формі все виклав, давай я додому піду, спати хочеться — аж очі злипаються. І до речі, чого цей пацан весь час на мене вовком дивиться? Може, його стукнути легенько, щоб перезавантажився?

 — Так, громадянине Еех, ану припиніть затівати свавілля у стінах правоохоронних органів! — суворо осмикнув мене полковник, хоча в очах мигнула посмішка. — Просто він, напевно, не бачив обличчя... кхм, не бачив свого справжнього викрадача через капюшон. І першим, хто потрапив йому на очі після звільнення, був ти. Ось він своїм дитячим розумом і сприймає тебе як ворога.

 — Чуєш, малий, якщо будеш на мене так дивитися, то коли тебе наступного разу викраде якась бабайка й почне величезними зубами живцем пожирати твоє кволе тільце, я дідька лисого побіжу тебе рятувати! Так і знай, і пропадай ти там пропадом, — гримнув я на пацана.

 Своїми погрозами я перелякав його до такої міри, що хлопчик, забувши жувати й охоплений жахом, немов налякане кошеня, міцно притиснувся до дівчини. Він намагався сховати своє обличчя від мого грізного погляду, нагадуючи цим чимось П'яточку.

 — Стрілку, припини лякати дитину, він і так натерпівся! — суворим голосом дорікнула мені капітанша, сильніше пригорнувши до себе хлопчика.

 — Просто наш Стрілок, звиклий до загального обожнювання, ще не знає, що за деякі добрі справи можна довіку чекати й так і не дочекатися подяки чи схвалення, — філософськи зауважив полковник. — А іноді тобі за твоє ж благодіяння можуть ще й в обличчя плюнути. Така вже людська сутність: гомо сапієнс вважає, що всі йому чимось зобов'язані просто за те, що він є. І якщо щось не так — одразу дибки стає. Ти мені краще ось що скажи: як гадаєш, навіщо щур викрадав дітей? Як їжу для свого виводку чи причина в іншому?

 — А ти чого мене питаєш? Я що, співробітник вашого Департаменту? — буркнув я. — Он зранку збирай своїх підлеглих, і нехай у них голова болить, що та як. А я краще додому, на бокову.

 — Тобі б лише поїсти, побитися й поспати. І ні щоб як свідомий громадянин нашого міста, з повною самовіддачею та яскравим запалом в очах, посприяти правоохоронним органам у їхній нелегкій справі! Несвідомий ще у нас місцевий обиватель, ох, який несвідомий…

 — До речі, Степанов, про свідомих! А мені часом ніякої грошової нагороди чи цінного луту не належить за спійманого диверсанта?

 — Яка нагорода? Я ж казав, що справу тільки-но відкрили. І якщо щось подібне й оголошували, то мені про це наразі невідомо.

 — Зазвичай Система залучає сторонніх для допомоги будь-якому Департаменту, тільки якщо справа сильно затягнулася або її розслідування заходить у глухий кут. Але у твоєму випадку за одного тільки щура-мутанта як новий підвид у кожному разі щось перепаде, — пояснила Аня, витираючи хлопчикові забруднений після їжі рот.

 — Зрозуміло. Ну, тоді я піду. Все одно у вас, бідолах, нічим поживитися, он останній бутерброд — і той малий зжер.

 — До речі, хотів тебе попередити, щоб надовго нікуди не зникав, — раптом заявив Степанов.

 — Ти це кажеш мешканцю міста, яке перебуває в облозі...

 — Ну, це я, загалом, просто. Днями викличу тебе офіційною повісткою для надання свідчень, — ошелешив мене полковник.

 — Це через щура, чи що?

 — Та ні, друже, там усе набагато складніше, але не хочу забігати наперед. Прийдеш — сам усе зрозумієш. Тож не ігноруй запрошення. Буду чекати.

 — Гаразд, прийду, чого не прийти. Ну все, я пішов, не сумуйте.

 — А я впізнав тебе! Ти Великий Стрілок! — раптом ні з того ні з сього малий відскочив від дівчини, встав посеред кімнати й «кинув» мені в спину гучну заяву, ніби в чомусь звинувачуючи.

 — Ні! З чого ти це взяв?

 — Так! Я бачив тебе на фотографії, яка стоїть на тумбочці в спальні моєї мами!