Частина 8

 Я, звісно, засмутився через такий несправедливий вирок, але в мене ще залишалася нерозіграна карта у вигляді Іллі та його «адептів». Вони, як мені здається, змусять змінити вердикт аж до повного виправдання. Потім я трохи побідкався Ані — мовляв, ніхто мене не любить, усі покинули, навіть казку на ніч почитати нікому. Дівчина посміялася й пообіцяла перед сном зв'язатися зі мною та обов'язково прочитати якусь цікаву історію про короля й королеву і про те, яким чином у них з'явився спадкоємець — і все це буде викладено в найменших подробицях. На цій оптимістичній ноті наша розмова закінчилася, і дівчина вийшла з чату.

 Не знаючи, що робити далі, я трохи постояв на місці, прислухаючись до себе. Ногу я практично не відчував — точніше, не відчував у ній болю, — зате дав про себе знати довгим бурчанням шлунок, який не бачив їжі з самого ранку. Тому вирішив заскочити в найближчу харчівню й добряче поїсти. Вдома їжі майже не залишилося, та й готувати нікому, а самому ліньки марудитися. Поки є гроші, можна трохи потішити себе ресторанними або бодай столовськими стравами. Зорієнтувавшись за картою, де розташована найближча ресторація, я неспішно вирушив на черговий акт ненажерства.

 Як зазвичай у таких закладах, я звик ні в чому собі не відмовляти. Тому ледве звідти виповз і, щоб хоч трохи утрамбувати перевантажений шлунок, вирішив ще прогулятися. Час наближався до восьмої вечора, тож до дев'ятої — саме те, що треба, аби подихати свіжим повітрям, щоб уночі міцніше спалося, хоча я й так на безсоння не скаржився. Пройшовши пару провулків, несподівано опинився біля того самого невеликого парку, де ми вперше близько познайомилися з П'яточкою — а точніше, спали без задніх ніг. Ноги самі понесли мене в напрямку тієї самої лавочки, а серце раптом закалатало дужче. А раптом?..

 Але нічого раптом не сталося: лавка була порожня, і хоч стояла вона трохи осторонь від головних стежок, чим зазвичай приваблювала безліч закоханих парочок, та цього разу чомусь нікого не зацікавила. Я втомлено опустився на неї і, спершись на спинку, на хвилинку заплющив очі. Й сам не помітив, як заснув.

 Прокинувся, коли на вулиці вже геть стемніло. Глянувши на годинник, ледь не зойкнув від несподіванки — уже минало одинадцяту. Ну й умію ж я поспати! Смачно потягнувшись, так що аж затріщали кістки, обережно підвівся, пробуючи стати на поранену ногу. Начебто все в порядку, тільки десь глибоко всередині знову починало легенько свербіти. Ну, це нічого, терпимо — значить, іде до загоєння. Поправивши піджак, я жваво попрямував у бік будинку, сподіваючись по дорозі встигнути перехопити якогось пізнього візника, щоб не топати так далеко на своїх двох.

 Аж раптом на сусідній вулиці при тьмяному світлі ліхтаря помітив тінь. Вона стрімко промайнула через дорогу та рушила в бік західних воріт, намагаючись триматися найтемніших ділянок. Оскільки болю в нозі майже не відчувалося, я вирішив піти слідом — подивитися, що це за чортівня і куди вона прямує.

 Намагаючись дотримуватися тієї ж тактики, що й невідомий шпигун (як я встиг охрестити його про себе), тобто ховаючись у неосвітлених зонах, я обережно рушив за незнайомцем. У моменти, коли він чисто випадково на кілька миттєвостей опинявся під ліхтарями, я встигав розгледіти, що одягнений шпигун у довгий темно-сірий плащ із накинутим на обличчя капюшоном. Він був середнього зросту й такої ж комплекції, але рухався з неприродною швидкістю та спритністю, що однозначно видавало в ньому системного або...

 На плечі незнайомець ніс важкий згорток, але тягав його з такою легкістю, ніби в ньому зовсім не відчувалася вага. У якийсь момент шпигун раптом вчепився у водостічну трубу, прикріплену до стіни одного з будинків. Чіпляючись руками й ногами, він спритно видерся на другий поверх, потім майстерно перестрибнув на сусідній балкон і, кілька секунд лавіруючи на його краю, швидко стрибнув на стіну. Відштовхнувшись від неї ногою, він дістався краю карниза, без будь-яких зусиль підтягнувся і за мить опинився на даху, де нечутно рушив далі в колишньому напрямку.

 Я секунду постояв із роззявленим від подиву ротом, дивуючись гімнастичним викрутасам новоявленого ніндзя, а потім, крутнувши шиєю, пішов слідом за його «маршрутом». Щоб зробити те саме, мені довелося позбутися взуття і шкарпеток, а заодно й зняти піджак, повісивши його на найближчий кущ. Може, потім повернуся й заберу, ну а якщо не повернуся або його вже хтось привласнить — то так тому й бути. Можна було, звісно, взагалі нічого не робити, а просто зв'язатися з Анею і повідомити про дивного гімнаста. Але ось чи сприйме вона це серйозно, чи скаже, щоб я йшов додому і лягав спати, не забиваючи собі голову всякими химерами — питання.

 Тому, рішуче вхопившись руками за трубу, я поліз угору. Добравшись до рівня балкона, не роздумуючи, стрибнув на нього, встав ногами на поруччя і, трохи присівши, шугнув угору. З першої ж спроби вчепився за край карниза. Підтягнувся і, закинувши праву ногу на дах, уже збирався повністю піднятися, як раптом у пораненій нозі стрільнуло гострим імпульсом неймовірного болю. Аж в очах потемніло! Я ледь не гепнувся з даху вниз — на щастя, вистачило залишків свідомості, щоб встигнути перекотитися вперед і зачепитися рукою за виступ черепиці.

 Полежав, відсапався. Трохи прийшовши до тями, покрутив ногою, пробуючи, чи зможу на неї встати — наче вже й не боліла. І ось тут виникає логічне питання: навіщо я взагалі побіг за цим клятим незнайомцем із пораненою ногою? Та ще й рухаючись дахами й виконуючи при цьому різноманітні гімнастичні трюки. Але що вдієш, якщо свербить в одному місці й я просто не можу пересилити себе, аби не вляпатися в чергову халепу. Ну, раз уже взявся...

 Обережно підвівшись і намагаючись не з'їхати вниз по похилому покриттю, я почав спочатку повільно, а потім усе впевненіше просуватися вперед, балансуючи руками для рівноваги. Еге ж, ніндзя з мене поки що досить посередній. Хвала небесам, що хоч на дах зміг вибратися без драбини — уже привід злегка «розпушити хвіст».