Частина 7

 — З чого б це раптом? — дівчина мало не підстрибнула. — Ти що, подумав, мовляв, я захотіла похизуватися тобою перед усім районом, ніби новою іграшкою? Дурненький! Просто в мене ніколи ще не було хлопця. А мої сусідки, тільки-но вечоріє, одразу натовпами починають проходжуватися тут зі своїми кавалерами та чоловіками, задерши носи догори, ніби принців нахапали. Знаєш, як прикро! Особливо коли тобі в спину починають хихикати, мовляв, «бракована», ніхто на таку й не зазіхне ніколи.

 — Ну, тут ти їм у будь-якому разі втреш носа, тому що я хлопець хоч куди. Джигіт! Тільки я не про це.

 — Та кажи вже, не тягни! Що я знову зробила не так?

 — Якщо ти раптом захотіла, щоб я почав ревнувати, то могла б знайти когось і красивішого за Ілія. А то якось навіть прикро, що такий нікчема у мене дівчину відбив. Але це таке, образа в іншому...

 — Ну в чому ж? Та скажи вже, а то я зараз розревуся!

 — У тому, що ти мене насправді надурила. Як я міг тебе ревнувати, якщо я й гадки не мав, що в тебе побачення з іншим? Та й хто б мені про це розповів, у нас же немає спільних друзів. Не думаю, що ти спеціально для цієї справи найняла всевидющого пророка, і він тобі передбачив, що я такого-то дня, в такий-то час буду тинятися без діла біля колеса огляду. Кажи вже краще як є, що мутиш з Ілієм, от і вся розповідь. Заодно й поясни, що ти в ньому знайшла. Тільки не треба заливати, що в душі він людина хороша. Він хороший пройдисвіт, от і все, що є в нього з хорошого.

 Дівчина одразу нічого не відповіла. Вона густо почервоніла і йшла поруч з опущеною головою. Пройшовши кілька метрів, Іві, так і не підводячи погляду, тихо заговорила:

 — Ти маєш рацію, я справді тебе надурила. Наша зустріч з Ілієм не була спланована спеціально для того, щоб ти заревнував. Я бовкнула це на емоціях, не думаючи, що ти все запам'ятовуєш і так швидко аналізуєш.

 — Так, я малий не дурний, але й дурень не малий...

 — Пробач. Ми справді гуляли з Ілієм, заздалегідь домовившись про зустріч, але це було не побачення...

 — Всі так кажуть, — хмикнув я.

 — Ну навіщо ти знущаєшся? Ми з ним гуляли як друзі, тому що, крім тебе, у мене абсолютно немає ані друзів, ані подруг. Так повелося змалечку, відколи в мене виявився цей безглуздий дар. Ніхто не бажав зі мною не те що дружити, а й просто спілкуватися, якщо це не стосувалося якоїсь справи. Знаєш, як важко дівчині без батька і матері жити в цілковитій самотності, коли навіть рідний дід відрікся? Так, є ще тітка з дядьком, і вони добре до мене ставляться, але в них, окрім мене, є свої діти. Які, до речі, теж не дуже радіють моєму товариству, більше терплять. Знаєш, яка я була щаслива, коли в нас відбулося наше перше побачення? Та ще й таке чудове! Я була на сьомому небі. Мої родичі аж почорніли від заздрощів, коли я притягла додому твій букет. Він досі зберігається в мене в кімнаті, щоправда, кілька квіток вони вже розтягли — незрозуміло для чого... Я думала, що моє життя нарешті зміниться, ми будемо зустрічатися, розмовляти, і я нарешті забуду про самотність…

 — І тут ти пропав! Ані звісточки, ані новин. Навіть у загальному чаті після того пам'ятного польоту на тарантасі про тебе перестали говорити. Після цього стало тільки гірше — навіть мої родичі підколювати почали, мовляв, поматросив і кинув. Мені навіть додому не хотілося приходити, так і блукала до півночі на самоті районом. Потім якось випадково зустріла Ілія, який ішов додому. Він упізнав мене й одразу заговорив — просто так, без жодної задньої думки, ні про що. А я так давно ні з ким просто так не розмовляла, от ми й почали спілкуватися. Насправді він не такий вже й пройдисвіт, яким ти його описуєш, з ним можна розмовляти на будь-які теми.

 А потім він познайомив мене зі своїми, висловлюючись його словами, «адептами», які обожнюють твій образ. Але з ними ми не знайшли спільної мови. Якісь вони злегка божевільні. Ілій, буваючи на цих зустрічах, теж на такого ж перетворювався, мені навіть іноді страшно ставало від його змін. Але потім він знову ставав колишнім — тим, який не цурається мене через мій жахливий дар. Ось так. Я сказала тобі всю правду, тепер сам вирішуй, потрібна я тобі, чи кидай мене просто зараз, і нехай самотність навіки стане моїм прокляттям!

 — Чорт, я й забув, що ти теж системна! То якого ж ти... не хочу матюкатися, не зв'язалася зі мною по внутрішньому чату? Навіть якщо не було чат-адреси — хоча ми, по-моєму, обмінювалися, — могла просто оголошення кидати, мовляв, розшукую такого-то і такого, зниклого після першого побачення, який перед цим подарував букет із сотні троянд. Цей спам постійно сам собою спливає у віконці першої сторінки, хочеш не хочеш, а деякі оголошення прочитуєш.

 — Тут теж не все так просто. Я одного разу пішла в данж з одними хлопцями, але перебуваючи не в загоні, а так — паровозом, причому негласним...

 — Ясно, вирішила помародерствувати на залишках, — хмикнув я.

 — А як мені ще прокачуватися, якщо ніхто нікуди не бере? Так і живу: там монетка, там хтось викине непотрібний дешевий шмот, хоча іноді й на фіолетовий потрапляла. Але це неважливо, повернімося до того випадку. Крадуся я, значить, за ними, намагаючись не потрапляти на очі, і тут на хлопців вискакує якесь чудовисько і давай множити загін на нуль. От я з переляку і шарахнула по тварюці одним зі своїх заклинань контролю, яке змушує ціль завмерти повністю, без будь-яких контрзаходів, на цілих десять секунд. Ну, як водиться, пішла віддача, і практично весь загін заціпенів...

 — Багато хто загинув? — серйозно запитав я.

 — На щастя, ні, але поламало багатьох, деякі досі не оговталися. Їхні співкланівці потім мене мало не вбили. Зглянулися через вік та кволу статуру, але попередили: якщо ще раз щось подібне утну — ніхто шкодувати не стане. А до всього цього ще й «Бан» від Системи прилетів на заборону будь-яких видів спілкування, плюс неможливість вступити в який-небудь загін. Ось ще пів року залишилося.