Частина 5

 — Тебе як звати, бідовий? — поцікавився я у проповідника.

 — Антоній!

 — Дурниці верзеш, Антонію. Ні на який спочинок твій Стрілок не піде і не буде ніжитися в блаженстві пузом догори. Він піде назустріч сонцю — туди, де твориться зло і панує несправедливість. А з ним пліч-о-пліч підуть його вірні друзі й товариші: ті, хто, не даючи злу пройти, загинув у нерівному бою, але не відступив ні на крок; ті, хто і донині не заради золота, а заради честі стоять на варті миру, щодня ризикуючи своїми життями у протистоянні зі смертельним ворогом; а також ті, хто своєю щоденною тяжкою працею допомагав героям вистояти, тому що самі — теж герої. І не знати їм ні сну, ні відпочинку у своєму вічному поході, поки в усіх світах коїться насильство і беззаконня, та де панує зло й темрява.

 Плотвичка, наче заворожена слухаючи мою промову, раптом зблідла, схопилася з-за столу і, мало не впавши, відстрибнула назад.

 — Це неправда! Звідки тобі знати таке? Ти все вигадав! І ти не Стрілок — Стрілок не носить дорогих костюмів і не розкидається сріблом.

 — Та я цього й не стверджую. А взагалі, якби він сподівався на таких послідовників, не те що костюм не носив би — голим задом відбивався б від монстрів. І якщо по-хорошому, вам не язиками чесати треба та благу хрінь нести, а піти й щось корисне зробити для міста, — я теж встав з-за столу і тільки зараз побачив, що навколо нас скупчилося безліч народу, яка уважно вслухалася в мої слова.

 Ну от, знову почнуть пліткувати та перекручувати мої слова. А якщо тут ще й системні затесалися та знімали відео, це буде повний капець. Тому я вирішив швиденько втекти звідси, але по дорозі встиг схопити за хламиду Антонія і жорстко розпитати:

 — Так, де, кажеш, цей ваш Пророк Ілій зараз перебуває? Тільки якщо почнеш мені чесати по вухах, ніби він у нірвані і на ментальному рівні спілкується з втіленням Великого Стрілка, твої яйця скажуть тобі «бувай».

 — Він зараз на побаченні з дівчиною, — пролепетав хлопець, який миттю зблід. — Десь біля колеса огляду.

 — Та годі тобі! І хто ж на цього чмошника повівся? Напевно, така ж прибацана! Добре, можеш іти, а я піду гляну на закоханих, — промовивши це, я легенько відштовхнув від себе проповідника і пошкутильгав у бік каруселей. Нога чомусь знову почала нити.

 — Антонію! Чому він так казав? Адже цей чоловік не може бути Стрілком?

 — Хтозна, Плотвичко, хтозна…

 До колеса дошкандибав швидко і так само швидко вгледів пройдисвіта Ілія — у незмінних окулярах, але вже в білосніжній хламиді, підперезаній золотистим поясом. Чинно заклавши руки за спину, він щось весело розповідав своїй супутніці… малій Івілі. Ось тобі й прибацана супутниця очкастого чмошника! Вона йшла поруч, тримаючи в обох руках простенький букетик польових квітів, і час від часу підносила його до свого личка, блаженно насолоджуючись ароматом трав. А мені байки плела, мовляв, я люблю троянди, і тільки їхній аромат розкриє моє серце. Тьху! Але Ілій… той ще жучара. Щойно я зник із горизонту, одразу до дівчини побіг залицятися, старий пес.

 Ну та й дідько з тобою, залицяйся на здоров'я, тільки зроби те, що мені потрібно. Я, трохи прискорившись, пішов стежкою, що пролягала паралельно парочці, яка собі мило щебетала, щоб встигнути вийти на алею, що потопала в густих кронах дерев. Саме туди мав повернути Ілій із супутницею, тож я вирішив дочекатися обох і зробити невеликий сюрприз своєю несподіваною появою. Так і сталося: поки вони підходили, я невимушено стояв, спершись об дерево, наполовину прихований тінистою кроною, і жував травинку. І щойно до мого сховку залишилося не більше двох метрів, тієї ж миті безшумно ступив уперед і, вийшовши на алею, став посеред дороги, перегородивши прохід.

 Незважаючи на кульгавість, я зробив це так швидко і несподівано, що обоє здригнулися, а «пророк» ще й за дівчину сховався — ну кавалер, однак! До того же через те, що я був одягнений у дорогий костюм та ще й при краватці, а навколо панувала напівтемрява, яку створювали густо засаджені дерева, ніхто з них мене не впізнав. Дівчина, яка виявилася набагато хоробрішою за свого супутника, невпевнено, але все ж запитала:

 — Чоловіче, що вам від нас треба? У нас нічого немає!

 — Зовсім нічого… — повторив за нею Ілій, втягнувши голову в плечі.

 — Ну, значить, тебе, мала, заберу. Я якраз шукаю у свій гарем третю дружину — будеш молодшенькою, найулюбленішою. А ти, мужик, можеш іти. Ти мені не потрібен, ти не гарний, фу.

 Ілій, повернувшись боком, стояв і дивився то на мене, то на дівчину, широко витріщивши баньки, а ще потроху почав озиратися назад, гарячково зважуючи свої шанси на втечу.

 — Але як же так? У нас же закон, поліція… так не можна! — залепетала перелякана дівчина, почувши про такі перспективи.

 — Можна, не можна! Ви мене вже задовбали обидва, скільки можна тупити? Невже не впізнали?.. Ти тільки глянь на них, знову витріщаються! Мабуть, таки бути мені багатим-пребагатим. Ну добре, мала — можна списати на дівочу пам’ять, але ти ж, старий ловелас, теж ніяк упізнати не можеш? Чи тобі ще одну пару окулярів купити?

 «Пророк» так і залишився стояти на місці, безпорадно відкриваючи-закриваючи рот, а от дівчина, трохи осмілівши, зробила один несміливий крок у моєму напрямку і, вдивившись в обличчя, раптово ойкнула:

 — Невже це ти? Але… ти так змінився, став такий весь…

 — Ну хоч ти впізнала, а цьому я зараз вліплю ляпаса — одразу згадає.

 — Стрілку! Не треба його бити, він ні в чому не винен… я сама погодилася.

 — Погодилася, то й погодилася. Я хіба тебе в чомусь обмежував? Зустрічайся хоч з Ілієм, хоч з усіма його послідовниками. Але зараз справа не в тобі. Ти поки що постій збоку, понюхай квіточки, а мені треба з твоїм кавалером терміново поговорити про дуже серйозні речі.

 Після своїх слів я підійшов до застиглого, як бовван, пророка й, поклавши йому руку на спину та злегка потягнувши за собою, почав викладати свої плани: