Частина 1

 — Анумо, відчиняй негайно, Пікассо нещасний! Ти що з моїм обличчям зробив?

 — Здрастуйте! Це я, Василь! Допомога потрібна? — передражнюючи голос Васі, прокаркав я, підійшовши до дверей.

 — Тобі зараз самому допомога знадобиться, Ван Гог недороблений, і від хірургів також.

 — Хочеш сказати, що, як і Ван Гогу, вуха обірвеш?

 — І не тільки вуха...

 — Любов моя, ти не посмієш! Це ж я, твій милий, коханий Еешик — радість твоїх очей, бальзам твоєї душі, шербет твого серця!

 — Швидше біль моєї голови і мучитель моїх нервів. Відчиняй, там моя сукня.Довелося відчиняти, при цьому скорчившись і міцно заплющивши очі, чекаючи гарненької прочуханки.

 — Ось так і стій! За свої витівки ти позбавлений права споглядати мене в оголеному вигляді.

 — Ні, тільки не це! Ну, Ань, ну пробач мені, безпутному. Сам не знаю, як мне таке спало на думку.

 — Тому що ти такий і є, і з цим нічого не поробиш. Знала, кого вибирала, — дівчина легенько плеснула мене по лобі, а потім міцно поцілувала в губи. — Сподіваюся, до старості подорослішаєш і станеш розсудливим.

 — Ага, і перетворюся на всім незадоволеного буркотуна і скептика.

— Не лякай мене так. Сподіваюся, не до такої міри подорослішаєш. Гаразд, бувай, бувай, десь через годину зв'яжуся з тобою. Не смій зникати.

 Сказала і зникла, зачинивши за собою двері, і тільки поспішне цокання підборів, що віддалялося, долинуло зі сходової клітки. Я ж, знову розтягнувшись на ліжку, деякий час безглуздо витріщався в стелю, потім це мені набридло, і я пішов у ванну, де, прийнявши контрастний душ, довго чистив зуби, дивлячись у дзеркало на своє відображення. Темна щетина на щоках і підборідді почала переростати в повноцінну бороду, тому вирішив ще й поголитися.

 Вийшовши з ванни свіжим, поголеним і навіть внутрішньо оновленим, я почав доїдати залишки приготовленої їжі, яка, на щастя, поки не зіпсувалася. Наситившись, заскочив у подаровані Анею штани, взувся у свої незмінні кеди і в такому вигляді вийшов із квартири, попрямувавши до чорного ходу, де відчинив двері, що виходили на заднє подвір'я. Вдихнувши на повні груди свіжого ранкового повітря, заходився обходити будинок по колу, уважно вдивляючись у всілякі щілини й виїмки, марно намагаючись розгледіти в них скоцюрблене тільце моєї малючки.

 Обійшовши будинок по колу, але так нічого не виявивши, я спресердя сплюнув й пішов до себе, остаточно впевнившись, що чекати її абсолютно безглуздо — якби могла, то давно вже прийшла б. Залишається тільки два варіанти: або дівчинку десь замкнули, і вона не може звідти вибратися, або — про що не дуже хочеться думати — побита злісними дітлахами, не маючи сил дістатися додому, забилася в найближчу щілину і, як завжди, скрутившись у маленьку беззахисну грудочку, навіть без можливості востаннє обійняти свою улюблену ляльку, навіки заснула.

 Як же хочеться вірити таки в перший варіант! І взагалі, якого хріна це маленьке нещастя того злощасного дня причепилося саме до мене? От не знав би її — не було б зараз так важко на душі. Але гаразд, Аня, як тільки звільниться від своїх ментівських справ, по-любому ще раз навідається в тот чортів притулок №2 і, можливо, щось-таки та знайде. А я поки повинен побачитися із Самаєю і хоч трохи втішити та заспокоїти бідну дівчину, яка вмить лишилася і сім'ї, і свободи.

 Для того щоб виглядати пристойніше, вирішив одягти той костюм із сорочкою, в якому ми ще всією дружною компанією фотографувалися на пам'ятному чаюванні у тітоньки Поллі. Довго думав: одягати жилет під піджак і краватку до купи чи йти без них. Одягнув, покрутився перед дзеркалом, вирішив, що так буде респектабельніше, зачинив двері у свої апартаменти й побіг на вихід.

 Проходячи повз тітчину квартиру, трохи пригальмував крок, вслухаючись, чи не чути звідти якихось підозрілих звуків. Але все було тихо: або вона ще спала, або ні світ ні зоря подалася по якихось своїх справах. Та мене цікавила не стільки вона, скільки Василь, який залишився у господині на постій та так відтоді й не з'являвся. Не те щоб я за ним сумував чи дуже сильно переживав за його добробут — блаженний раз у раз доводив, що чудово може подбати про себе й сам.

 Просто мені доведеться відвідати такі місця, де його точно не пропустять, і через це Вася може влаштувати неабиякий кіпіш, якого я поки хотів би уникнути. На щастя, поки я виходив, акуратно зачиняючи за собою вхідні двері, за мною так ніхто й не вилетів із неодмінним: «Мене звуть Василь!», тому я з легкою душею пошкутильгав у бік наступної вулиці, на якій було простіше зловити візника. До слова, шкутильгав я вже не так важко, як учора. Думаю, якщо так і далі піде, то до кінця тижня буду пурхати, немов метелик.

 Як я і передбачав, візника перехопив просто на підході, ледь встигнувши свиснути екіпажу, що пролітав повз. Спершу вирішив заїхати до дядечка Ау, бо в майбутньому доведеться злегка зчепитися із можновладцями, і зайві підсилення мені, думаю, будуть доречними.

 — Всім привіт! Хто крайній? — крикнув я в тишу, як зазвичай, порожнього приміщення, зупинившись на порозі крамниці. — Що, нікого? Значить, я першим буду!

 — Ти хоч раз у житті можеш зайти, як усі нормальні люди?

 — А де люди ж, з кого приклад брати?

 — Так, бачу, що ти хоч і причепурився, ставши схожим на нормальну людину, а розумом усе той же. Де малу загубив?

 — Збитошна дуже стала, от на костюмчик і проміняв.

 — Тьху на тебе, ніколи нормальної відповіді не дочекаєшся, одні лиш дурниці з рота твого лукавого пруть!

 Господар крамниці перебував за прилавком і, спершись на нього, щось діловито записував у невелику записну книжку. Я підійшов до нього і, теж зі свого боку спершись на прилавок, радо махнув рукою, заразом намагаючись одним оком зазирнути в записи старого крамаря.

 — Косоокість заробиш, до того ж я від когось чув, що днями цікавій Варварі на базарі дещо відірвали, — зауважив дядечко Ау, закривши свою книженцію й ховаючи її у внутрішню нагрудну кишеню.