Розділ другий

 Прокинувся я ще до світанку, поглянув на внутрішній годинник — за п'ять хвилин шоста. Нога начебто перестала боліти, хоча я й не поспішаю нею ворушити, бо на ній спочиває струнка Анчина ніжка, як і її гарна голівка на моєму плечі та ніжна ручка на грудях. Спить так спокійно і мирно, що навіть боюся інколи сильніше, ніж треба, видихнути й поготів почухати поранену ногу, яка ні з того ні з сього почала неймовірно свербіти.

 Вчора ввечері ми з дівчиною забігли в місцеву продуктову крамницю, де вона діловито вибирала продукти на цілих вісім срібняків, значну частину яких «з'їли» «не дуже дорогі» цукерки вагою два з половиною кіло. Ну та нічого, я тепер за місцевими мірками досить забезпечений молодий чоловік. Тільки за один недавній смертельний рейд я заробив тисячу чотириста монет золотом, плюс своїх залишалося понад двісті штук. Звичайно, деяку частину доведеться відвалити Саті за зруйновану квартиру, але не думаю, що вона надасть зовсім уже непідйомний рахунок. А так-то можу тепер собі багато чого дозволити — може, навіть кобуру для свого кольта нарешті прикуплю, щоб не тягати грізну зброю в кишенях або за поясом. Тож гроші за озвученою продавцем сумою я виклав відразу і навіть не взяв решти.

 До речі, шоколадку я теж купив, і навіть не одну, бо раптом уявив, наче завалюю додому, а там під дверима на мене чекає вся брудна та замурзана П'яточка, витріщаючись на мене голими яснами з єдиним переднім верхнім зубом. Ну, а я, звісно, як зазвичай, відразу нагримаю на неї, мовляв, якщо вже втекла з притулку, то треба було чекати на мене вдома, а не шастати казна-де, і як мінімум з'явитися до тітоньки Поллі, адже вона не чужа нам людина.

 А потім, коли вона, вже готова ось-ось розплакатися, дивитиметься на мене з-під лоба, шморгаючи сопливим носом, я раптом витягну Мимру з шоколадкою в лялькових ручках і суворим голосом повідомлю, що ось, мовляв, лялька — і то слухняніша, бо відразу ж прибігла до мене, за що й отримала смачну-пресмачну шоколадку.

 Ну, мала відразу почне тоненько завивати, ревниво поглядаючи на свою віроломну іграшку, яка кинула її на самоті, а сама побігла до мене за подарунком, та підтирати брудним кулачком звислі соплі, розмазуючи їх по всій мордасі. Я, звичайно, більше не буду доводити її до істерики і вручу ляльку разом із шоколадкою, повідомивши при цьому, що, якщо все-таки прийшла, то добра Мимра поділиться з нею своїм частуванням. Шоколад, звичайно ж, з'їсть за один раз, забувши навіть, що повинна була з кимось ділитися, а потім буде весь вечір ходити за мною з об'їденою пикою і пхинькать, просячи ще.

 Але, на жаль, приїхавши додому, я так нікого і не побачив — лише тітка Поллі, почувши звук відчинених вхідних дверей, вийшла в коридор поцікавитися, як йдуть пошуки наших дівчаток. Я, засмучений тим, що додому, крім мене, так ніхто і не повернувся, відповів щось незрозуміле і, побажавши їй доброї ночі, покульгав до себе нагору. За мене віддуватися залишилася Аня, яка відразу ж взялася щось переконливо розповідати нашій господині.

 Опинившись удома, я виклав продукти і відразу втомлено плюхнувся на стілець, що стояв поруч. Через п'ять хвилин з'явилася Аня і, помивши в ванній руки, почала діловито клопотати по кухні. Від моєї допомоги відразу відмовилася, заявивши, що я зі своєю ногою тільки заважатиму та плутатимусь під ногами. Ну, а я, більше не наполягаючи, пішов у свою кімнату, витягнув із шафи новенькі труси і пішов приймати ванну. Гарненько вимившись, я, як зазвичай, розімлівши від теплої води, почав дрімати, коли раптом до мого носа долетіли запаморочливі аромати, що линули з кухні. Нашвидкоруч витираючись, якось виліз із ванни й, одягнувшись, пострибав на одній нозі в бік пряних ароматів.

 Дівчина анітрохи не збрехала, заявивши трохи раніше, що готування — це її хобі. Вона з простих, здавалося б, продуктів приготувала таке, що я навіть не знав, за що спершу хапатися. Вже на що Сама́я добре готувала, але Аня і її перевершила. Я наївся так, що ледве підвівся зі стільця, а ось пострибати у свою кімнату, як робив це, стрибаючи із ванни, вже не міг, тому, спираючись на стінку, наче старий дід, повільно пошкандибав до себе. Завалившись одягненим на ліжко, я, голосно охаючи, розстебнув ґудзики штанів, щоб полегшити життя переповненому шлунку, і блаженно розкинув втомлені руки.

 Десь за пів години в спальню зайшла дівчина, яка встигла зняти незручні туфлі на високих підборах і надіти чиїсь домашні капці. Вона з пів хвилини постояла біля дверей, роздивляючись навколишню спартанську обстановку, потім підійшла до ліжка і присіла біля мене.

 — Тобі хтось казав, що ти жахливий ненажера? — запитала вона, легенько поплескавши мене по животу.

 — Всі кажуть. А взагалі-то нема чого звинувачувати мене в обжерливості, якщо сама ж приготувала стільки смакоти, що відмовитися, не спробувавши всього, було вище моїх сил. О небеса, як же я наївся! Ні, я сьогодні вже не зможу встати, і навіть позбутися штанів не зможу! Підступна, що ти зі мною зробила — я став абсолютно немічним і беззахисним! Я знаю, ти спеціально, тепер можеш спокійно знущатися з мого немічного тіла, як сама того захочеш.

 — Звичайно, а ти про що думав, коли напихався моїми стравами? Тепер ти весь мій, зараз я подумаю, з чого почати, і ми розпочнемо екзекуцію.

 — Врятуйте! Хто-небудь, викличте поліцію!

 — Тобі яку викликати: наряд, опергрупу чи спецзагін? Вибирай на будь-який смак.

 — Ой, тільки не треба про смак. До речі, а на кухні ще щось залишилося?

 — Невже не наївся? Ну ти й їдок!

 — Хто не працює, той їсть!

 — А крім непомірного об’їдалова, божевільних діянь і чорного та вульгарного гумору, у тебе ще якісь чесноти присутні?
 — Так, я безнадійний романтик. Вірю в щире кохання, вірю, що одного разу хтось полюбить мене, такого ось баламута й збитошника, і я буду знати, що десь є незачинені двері, за якими мене завжди будуть любити й чекати. Знаєш, як у віршах:

Чуєш, ти чекай мене, над усе чекай,
Коли смуток огорне, жовтий дощ стіка.
І в спекотну каламуть, в заметіль, у сніг,
Коли інших вже не ждуть, вже й забувши їх.
І коли листів нема із далечини,
Коли інших вже не ждуть — стомлені вони.
Повернуся, тільки жди, і не зич добра
Тим, хто каже: «Далі йди і забудь… пора».
Хай повірять мати й син, що нема мене,
Друзі втішаться отим «було й промине»,
Сядуть в коло при вогні і ковтнуть вина
На помин душі… Та ні. Ти чекай одна.
Ти чеканням повернеш із смертельних лав.
«Поталанило, еге ж?» — скаже, хто не ждав.
Не дано збагнути їм в літо вогняне,
Як чеканням ти своїм вберегла мене.
Як вцілів я? Вижив як?
Знаємо без слів. Просто ти чекала так, як ніхто не вмів.