Частина 7

 Так і зробили. За пів години під'їхали до вже знайомої мені будівлі департаменту юстиції, де Аня, швидко зіскочивши з воза, голосно стукаючи тоненькими підборами і притримуючи поділ коротенької сукні від поривів вітру, швиденько попрямувала до входу. Вона запрошувала і мене з собою, та я відмовився, пославшись на біль у нозі, який дійсно мав місце: за пів дня ходіння туди-сюди, навіть незважаючи на те, що більшу частину проїхав на двоколісному візку, все одно рана почала нещадно нити. Але я відмовився не тільки через біль у кінцівці, а й через недавню перестрілку, в якій мене мало не вбили. Так, там виявилися підставні копи, які вже спіймані й покарані, але ось відтоді довіра до правоохоронних органів у мене помітно похитнулася. Аня, звичайно, не в рахунок, але до решти копів з'явилося стійке упередження, і нічого я з цим вдіяти не міг. Раптом хтось із них чисто випадково або жартома потягнеться до зброї, а я ж можу не стриматися і пальнути в нього. А зараз це було б зовсім недоречно.

 Тому краще посиджу на свіжому повітрі, подихаю — ану ж побачу, як діловито пробігає повз П'яточка, з роззявленим ротом озираючись навсібіч у пошуках мене, любого. Але, крім шановних громадян міста, що прогулювалися міськими вулицями в компанії своїх різновікових діточок, серед яких я марно намагався побачити свою малечу, нікого більше не було.

 Аня з'явилася тільки через пів години, коли у мене разом з ногою почав нити відсиджений зад. Спритно заскочивши у візок, вона пригнічено похитала головою, даючи знати, що нічогохорошого повідомити не може.

 — Абсолютно нічого: жодного спійманого безпритульного, жодних знайдених загублених діточок, та й взагалі про дітей — ні слова. Ні за сьогоднішній день, ні за вчорашній. Тільки парочка бійок, сімейні розбірки та одна крадіжка зі зломом.

 — Може, її хтось викрав і тримає під замком, або шахраї зловили й потягли у своє лігво, щоб потім змушувати жебракувати для них.

 — Якби викрали, то вже б давно висунули хоч якісь вимоги, а ось щодо шахраїв — це цілком слушна думка, таке дуже навіть могло статися. Я завтра попрошу знайомих хлопців пройтися по подібних притонах і допитати як слід тамтешніх ватажків про маленьких трирічних дівчаток. А сама, якщо не завалять іншими справами, проїдуся по решті трьох притулків і перевірю, хто до них потрапив за останній тиждень.

 — Слухай, а якщо її викрали на зло мені, і тримають просто так, не заради викупу, а щоб роздратувати мене!

 — Ну, тоді рано чи пізно вони все одно проявлять себе. Який сенс довго тримати тебе у невідомості? Якщо так і не знайшовши дівчинку ні через місяць, ні через три, ти змиришся з втратою й будеш далі займатися тим, чим займався, думаючи, що, можливо, дитина, наприклад, якимось чином потрапила в каналізацію і зникла там безслідно. Вибач, що зачепила за болюче...

 — Нічого, правильно мислиш, а може й дійсно!..

 — Давай каналізацію залишимо наостанок. Якщо вона потрапила туди кілька днів тому і її не зустрів ніхто з тамтешнього персоналу, то шансів на те, що маленька дівчинка залишилася жива, практично немає. Ти сам бачив тамтешніх щурів. І навіть незважаючи на те, що ви у своєму рейді досить прорідили їхню чисельність, популяція цих тварюк все ще на досить високому рівні.

 — Ну, а що нам робити прямо зараз? Я не можу сидіти, склавши руки. Давай хоча б з'їздимо ще раз у той притулок, де вона була востаннє, та розпитаємо у дітей — може, хтось щось згадає?

 — Ти, напевно, не знайомий з неписаними правилами місцевої шпани та дитбудинків. Навіть якщо вони хоч щось знають, то нізащо нічого не розкажуть, хоч ти їх ріж. Коли нам треба щось дізнатися від конкретної дитини і ми впевнені, що вона знає те, що нам потрібно, то ізолюємо її від інших, і з нею працює психолог, по крапельці «видоюючи» потрібну інформацію. Ну, не будеш же ти їх катувати. Але якщо хочеш і тобі стане легше, то давай з'їздимо.

 Сиротинський притулок №2 знаходився за високим цегляним парканом, обвитим колючим дротом, і великими залізними воротами з маленькою хвірткою з турнікетом, за яким стежив величезний чоловік пенсійного віку з обрізом під боком. Він похмуро оглянув поліційне посвідчення дівчини і, кинувши на мене підозрілий погляд, пішов сповістити когось із персоналу.

 Хвилин за десять чоловік повернувся в супроводі огрядної дамочки, яка представилася головною вихователькою. Вона теж прискіпливо оглянула посвідчення, потім, хмикнувши, запитала, а що нам, власне, знадобилося від їхнього притулку у вихідний день за відсутності господині й решти керівництва. Аня розповіла прискіпливій виховательці, що в їхньому закладі зникла дитина, в пошуках якої зацікавлені високопоставлені особи, і якщо доведеться, то вона приїде сюди і з господинею, і з добрим десятком копів, які перевернуть тут все догори дном, після чого одній дбайливій співробітниці доведеться шукати інше місце роботи. Тільки після цього вона дозволила нам увійти, хоча із зовнішнього вигляду було ясно, що дамочка нам зовсім не рада.

 Зовні будівля притулку нагадувала тюремну установу, як і всередині: важкі двостулкові двері з величезними навісними замками, з додатковою залізною перегородкою — і так скрізь. А на вікнах взагалі подвійна решітка — з зовнішнього боку вікна і з внутрішнього, з вузькими отворами, через які навіть П'яточка навряд чи пролізе, хоча, як я переконався останнім часом, для малої не існувало нічого неможливого. Ми йшли по похмурому широкому коридору з заґратованими вікнами з одного боку і з деякою кількістю високих і міцних дверей з іншого. Скрізь на виходах до сходової клітки або переходу в інший коридор стояли міцні ґратчасті загородження з невеликим столом, за яким перебував черговий — чоловік або жінка передпенсійного віку і досить міцної статури. Загалом, у них тут все серйозно — так просто втекти здавалося малоймовірним. Куди ж тоді примудрилася пропасти трирічна дівчинка?

 Через хвилину нас привели до дверей, за якими зараз проводила вільний час група дітей, де певний час перебувала й П'яточка. Жінка, не стукаючи, з наскоку рвонула двері на себе і, чітко карбуючи крок, увійшла всередину. Ну й ми за нею, звісно.