Розділ перший

 Мене розбудило безперебійне дзенькання від Системи. Значить, я все ще живий і, судячи з того, що не відчуваю ні болю, ні інших будь-яких фізичних незручностей, як мінімум при здоровому глузді. Але тут у голову закралася підступна думка: а раптом нічого поганого не відчуваю через дію наркозу, або, що ще гірше — паралізований?! Та ну нафіг! Спершу терміново перевірю свій стан і переконаюся, що все нормально, а потім уже почитаю, чим там мені Система порадує.

 Відкриваю очі — переді мною рожева стеля з наклеєними зірочками з фольги. Якого біса вона рожева? Як мінімум повинна бути синя, ну а якщо вже зовсім по-правильному, то чорна. Ну та фіг із ним, зараз я хочу побачити свою праву руку. Ніби відчуваю: ворушу пальцями, підіймаю вгору на рівень очей. Бачу! Рідненька, ціла і неушкоджена, яке щастя!.. Тепер другу — теж, слава небесам, усе в порядку. Далі ноги. Але як тільки захотів поворухнути правою ногою, перед обличчям відразу замиготіли червоні спалахи від

 Системи:[СИСТЕМА] Критичні пошкодження правої кінцівки. Через зовнішній вплив частина стегнової кістки повністю роздроблена. При такому пошкодженні внутрішня регенерація неможлива. Потрібне втручання ззовні. Також у вашій правій кінцівці присутні два сторонні предмети. Щоб уникнути абсцесу, їх слід видалити найближчим часом. Рівень життя: 465/500.

 Коротше, мені потрібне термінове хірургічне втручання, бо я можу залишитися одноногим, і який тоді з мене Стрілок — стрибунчик? А я ж нещодавно тільки висловив Сама́й, що в наш час може трапитися будь-що. І ось воно, «будь-що» — накаркав! До речі, про нещодавнє... Скільки я проспав, ну, або перебував у непритомності з тієї пам'ятної ночі? Глянув на внутрішньосистемний календар і офігів! Сьогодні — ранок п'ятниці! Я цілих три дні лежу невідомо де з роздробленою ногою на межі гангрени, і ніхто нічого не робить. Невже всіх убили, і я один залишився? А де ж Баффі? Невже поліцейські і її застрелили?

 Треба терміново з нею зв'язатися.«Баффі! Алло! Ти жива? Відгукнися!» — кинув я повідомлення у внутрішній чат загону.

 «Привіт! Ти прокинувся? Дуже добре! Не думай поки вставати або повертатися, я вже на підході. Скоро буду», — миттєво блимнула відповідь.

 Добре, коли добре. Раз жива-здорова, то щось і з моєю бідною ногою замутить, бо шкода буде, якщо відріжуть. Як я без неї, рідної? Хоча, може, у системних уже є якісь пристосування для заміни пошкоджених кінцівок. Буду ввечері відстібати її і кидати в П'яточку, якщо та знову сяде ср...ти зі своїм горщиком прямо перед моїм носом. Або якщо не захоче спати, то пригрожу, що вночі прискаче й надає їй копняків по нахабній, худій дупі... Стоп! Я ж повинен був у вівторок зранку бути в опікунській раді для оформлення опікунства, інакше малу заберуть! А сьогодні вже п'ятниця! Ой-йо-йой! Де ж Баффі?

 Я перевернувся в ліжку, не знаючи, що робити й куди бігти, а головне — на чому! І тут у нозі знову як стрельне! Блін, ледь знову не знепритомнів. Лежав і важко приходив до тями — ні, з такою фігнею не набігаєшся. Треба терміново зв'язатися з Анею, вона точно щось знає, ну або швидше за всіх зможе дізнатися. Але в цей час почувся скрип відчинених дверей і голоси, один з яких належав моїй сусідці, а інший, чоловічий — був мені незнайомий.

 — Привіт, привіт! — у моєму полі зору з'явилося обличчя Баффі, трохи схудле і з темними синцями під очима.

 — Як почуваєшся? Нога не болить?

 — Тільки якщо ворушити, тому й лежу як труп, боюся навіть подушку поправити, — поскаржився я. — Ти, до речі, про моїх нічого не чула... Що там, де вони? І взагалі, де я перебуваю?

 — У Саті вдома. Ти був у такому жахливому стані, що якби ми відвезли тебе в якесь інше місце, все могло б закінчитися дуже сумно для тебе. А ще, якби не Айболіт із клану «Світлих» — найталановитіший хірург, яких я коли-небудь зустрічала... Це він витягав із твого тіла всі кулі, а я тільки допомагала...

 — Дозволь самому представитися: Айболіт 35. Тридцять п'ять — це за кількістю прожитих років на Землі, де я успішно помер в авіакатастрофі, — до мене нахилився досить молодий для свого віку чорнявий чоловік з усміхненими очима. — Хочу зауважити, ви напрочуд живучий молодий чоловік. Отримати шість куль, половину з яких — у життєво важливі органи, і при цьому вижити, хоч і з нашою допомогою, — це треба вміти!

 — Баффі, ти що, до мене ветеринара привела? Ну, я взагалі-то не в претензії, аби тільки допоміг. Головне, Айболіте, коли будеш ногу зашивати, стібки роби дрібні, щоб шрам не дуже… Я, звісно, знаю, що шрами прикрашають чоловіків, але якось не сильно претендую на таку «красу».

 Чоловік голосно і заливисто засміявся, нікого не соромлячись, наче перебував у себе вдома.

 — Взагалі-то я хірург за фахом і покликанням. Закінчив Гарвардський медичний університет із відзнакою, маю за плечима дванадцять років безперервної практики і кілька сотень проведених особисто мною операцій з успішним результатом. А ось з ім'ям дійсно не пощастило. Імена всіх знаменитих лікарів виявилися зайнятими і навіть у цифровому еквіваленті дубльованими до пари тисяч. Тільки «Айболіт» підійшов, хоч якось збігшись із числом прожитих мною років.

 — Ну, прямо як у мене — теж від свого поганяла не в захваті, — посміхнувся я. — Вибач, звісно, за ветеринара і дякую за все інше, тільки-но ось що з моєю ногою буде далі? Система підказала, що кістка вщент розбита, — тут я згадав, що ще не перевіряв ліву ногу, і вирішив обережно поворухнути нею. На щастя, там усе виявилося в порядку, тому я продовжив: — Будеш титанові спиці вставляти чи відріжеш? До речі, нічого, що я на «ти»?

 — Та заради Бога! Після того, що ти зробив для наших дівчат, хоч горщиком назви, тільки в піч не став. А за ногу не переживай: зараз витягнемо кулі й будемо зрощувати кістку. Процес цей довгий і енерговитратний, але, сподіваюся, Баффі мені допоможе, і до вечора ми впораємося. Потім ціла доба піде на повне відновлення кісткової тканини при відкритій рані, і якщо все нормально пройде, післязавтра зашиваємо — і регенеруй собі на здоров'я.