Новорічна історія

                                                                             1

 Я лежав на ліжку і ніяк не міг заснути. Заплющу очі і відразу розплющую – оскільки клятий сон, як рукою зняло. І це в мене — людини що засинає миттю за будь-яких обставин, та хоч на голій землі.

  Напевно переїв нинішнім вечором тітчиних кексів з тортиком. А може ще й досі під враженням від диких танців її подруг! Панянок, переважно 50+, для яких я добрих дві годині грав на лютні та голосно наспівував мотиви Вірки Сердючки, пісні якої дуже вподобали престарілі сеньйорити, які добряче "піддавши", бралися мені підспівувати ще й тупочучи при цьому так, що будинок ходуном ходив.

 Не відставала від них і моя трирічна мала — П’яточка, що розчервонівшись немов помідор з дикою люттю, та грізно насупившись, намагалася перетупотіти своїми тоненькими ніжками в синіх, блискучих черевичках, гепання огрядних, стокілограмових тіток. Дивлячись на її шалений танець я весь час збивався пирскаючи від сміху, чим викликав невдоволення розпашілих подруг нашої хазяйки — тітоньки Поллі, що незважаючи на тиск та подагру в веселощах, ні на йоту не відставала від решти.
 Я вже почав боятися що захрипну або й зовсім втрачу голос, від таких безперервних виспівувань, що не припинялися ні на мить, перемежовуючи запальні пісні, типу «Харашо», з «Ой чий то кінь стоїть». Правда при останніх романтичних співах, пані трохи заспокоювались, всідалися за стіл і починали заливатися тітчиною настоянкою, при цьому кожна, голосно волаючи, намагалася повідати якусь свою веселу історію, незважаючи на те чи слухає їх хто-небудь чи ні.
 Ну а саме застілля відбувалося з нагоди прийдешнього Нового року, на святкування якого, нас з малою запросила наша домогосподарка в якої ми квартирувалися, та сама тітонька Поллі, про яку я вже згадував раніше. Знав би, що доведеться замість святкування, весь вечір горланити немов навіжений, чкурнув би в гості або до моєї подруги Аньки, або в клан «Спарти» де вже б точно зміг відірватися на повну.
 Але так напевно повинно було статися, оскільки день не залагодився ще зранку. Правда від цього божевільного застілля мене врятувала та ж П’яточка, що об’ївшись всілякими солодощами, та упившись узвару, заснула прямо за столом, при цьому хряпнувшись мармизою в недоїдене тістечко, ще й так гучно що аж начиння на столі задзвеніло, переполохавши сп’янілих тіток.

 Звичайно всі одразу «заквохтали» над нею, взялися витирати носовичками заталяпане личко, при цьому не перестаючи голосно перекрикувати одна одну, даючи мені кожна свою найправильнішу пораду. Ну а я під шумок, з найсерйознішим виглядом, з усіма погоджуючись, підхопив напівсонну малючку на руки і побажавши всім гарно відсвяткувати зустріч Нового року, злиняв додому.
Опинившись у себе в квартирі, зміг нарешті вільно видихнути, хоча навіть сюди на другий поверх тітчиного особняку, знизу долунало голосне: «Ще не вмерла Україна…», й гучний тупіт стада носорогів, що загрожував розвалити будинок до бісової матері. А тут ще й довелося з малою «погратися», тому що ну ніяк не вдавалося її роздягти, аби вкласти спати, адже «мадам» не бажаючи прокидатись, постійно завалювалась то вбік, то на мене. Та врешті решт якось стягнувши з неї клятий одяг, і вклавши таки спати в наше ліжко, пішов приймати ванну, щоб хоч там розслабитися від сьогоднішнього божевільного дня.
 Та навіть релакс від теплої заспокійливої водички не приніс довгоочікуваного спокою. Тому й лежу зараз із розплющеними очима й згадую події сьогоднішнього дня.

                                                                         2

 А все почалося з П’яточки (моєї прийомної німої доньки, що прибилася до мене на зорі мого становлення в постапокаліптичному світі Терри, інфікованому страшним зомбі-вірусом). Вірніше, з її скиглення та безглуздого тикання пальчиком в вільний куток нашої великої кухні з постійним повторюванням: «ин – ку», що, по її повинно було означати «ялинку» і яка, за її ж задумом, повинна була стояти саме в тому кутку. Далі мені довелося протягом десяти хвилин споглядати як вона буде радісно кружляти навколо неї, а потім ще стільки ж дивитись на дрібний зад, бо П’яточка, бачте, показує, як шукає під уявною ялинкою численні подарунки, і як вона з захватом розпаковує їх. Цікаво, яка падла, розповіла їй про новорічні свята і все, що пов’язано з ними? Взнав би — ох і дістали б ці підозрілі особистості цивільної зовнішності від мене прочуханки. Адже ж жили собі з малечею, не тужили, а тут на тобі — ходи й заморочуйся: де дістати ту ялинку (в місті проживання, кожне дерево було на вагу золота, адже саме місто знаходилося практично в облозі численних полчищ нежиті), а ще подарунки купуй та спробуй їх приховати до опівночі від всюдисущої малявки, якої завжди скрізь повно, наче тої пилюки, що постійно купчиться на меблях. Та тепер вже пізно якось відмазуватись, і щось вигадувати, адже поїдом почне їсти, тиняючись слідом зі своєю «инкув», хлюпаючи шмаркатим носом та постійно рюмсаючи, навіть під дверима туалету.
 Тому довелося залізти в загальний внутрішньосистемний чат, і кинути в море повідомлень та передноворічних поздоровлень, своє коротке: «Де дістати ялинку?». Відповідь прийшла майже одразу. Від якогось системного з прізвиськом Санта 66, де той абсолютно задарма вказав адресу крамниці, яка займається реалізацією даного товару. Правда, штучного, з пілііту (матеріал, що в світі Терри, заміняє пластик, який є більш екологічним та зі значно коротшим періодом розпаду), але зробленого з такою майстерністю, що від справжніх ялинок майже не відрізнити. Ну а мені більшого й не треба. Отож похапцем зібрав П’яточку, яку вперше одягнув в новеньке пальтечко і зимові чобітки, тому що на вулиці випала достатня кількість снігу, що не властиво нашому місту, яке розташоване в південно-східних широтах, і якому притаманний більш помірний клімат, без сніжних зим. Та зі слів бувалих старожилів, що купчилися біля дворів та на ринковій площі, таке за їх пам’яті інколи траплялося, тому й нема чому дивуватися. Зате дітям буде в радість.
  Отож і виводив свою малу з радісним запалом, сподіваючись добряче виваляти її в снігу та закидати сніжками, яких вона донині ще не бачила і, дивлячись на білясте диво через вікно, захоплено щось «гу-гукала». Та не так сталося, як гадалося! Тільки-но ми вийшли з дому і я за руку спустив П’яточку на вимощену камінням доріжку, добряче присипану ще не розметеним снігом, як вона, не зробивши й двох кроків, незграбно гепнулася на дупу. Я, звісно ж, розреготався на всю вулицю, хоча малій, судячи з перекошеного виразу обличчя, було не до сміху. Видно, покриття виявилось ще занадто твердим для її кволої дупки, тому й не сміялася а, піднявшись з моєю допомогою, ще й потирати почала забите місце, болісно пихкаючи.
  - Нічого, П’яточко, на те вона й зима, щоб падати й качатись у снігу. Давай топай, звикай, та радуйся, що є можливість побавитись зі снігом. Хтозна, коли ще така можливість знову з’явиться.
Мої слова трохи підбадьорили дівчинку, вона радісно посміхнулася, глянувши на мене, і потупцяла далі. Рівно один крок. Після чого кривоноге нещастя, знову посковзнулося і гепнулося до землі, але на цей раз вже лицем додолу, до всього ще й розквасивши собі носа.
 На цьому наша двохвилинна прогулянка завершилася. Підхопивши свою небораку, що з роз’юшеним носом ревіла на всю вулицю, на руки, я швидким кроком рушив додому, надавати першу допомогу. Хотів було для початку прикласти до забитого місця трохи холодного снігу, щоб зупинити кров, але мала, побачивши біля себе це біле небезпечне – «щось», яке так жорстоко познущалося над нею, заверещала ще гучніше, тикаючись побитою мордахою мені в шию. Довелося нести на"базу"і там, намочивши холодною водою хустинку, прикладати до лиця зневіреної та знесиленої «мадами» що безпомічно вляглася одягненою в ліжко, і взялася із стражденним виглядом охкати та ахкати, ще й стогнучи, немов стара бабця.
  Через те що, незважаючи на свої три з половиною роки, вона була досить невеличкою на зріст, ще й худющою, немов сіромаха (хоча на апетит не жалілася і молотила все підряд) то кров зупинилася швидко. Після чого, забивши на протести, підняв її з ліжка і поніс вмиватися, а вже потім відвів до тітоньки Поллі, щоб за моєї відсутності пригляділа за малечею, оскільки виводити дівча на вулицю вдруге я вже не ризикував, та й вона сама не надто горіла бажанням вказувати туди носа, а виваливши з ящика, що я приніс, всі свої іграшки, почала діловито розкладати їх по підлозі. Ну що ж, моя справа — запропонувати, а там вже…
 Коротше, без малючки, з якою б неодмінно при біганині по крамницях, трапилася б не одна халепа, я впорався за годину. І ялинку знайшов, і подарунків бешкетниці накупував, ще й смакоти всілякої в продуктовій ятці нагріб чимало. Адже в нас у сім’ї, всі охочі добряче попоїсти.
 Ви навіть не уявляєте, скільки було тієї шаленої радості, коли я притарабанив П’яточку додому разом з її начинням, і вона побачила на кухні, гарну та пухнасту ялинку, що стояла в тому самому кутку, де вона й хотіла. Правда, поки що без іграшок, та це було й неважливо, адже мала, побачивши новорічне диво, так рвонула у мене з рук, що мало не вбилася — ледве встиг її перехопити за кофтинку. Після вже вдалого приземлення, дитина підбігла до штучного деревця і добрих пів години радісно стрибала біля нього, не перестаючи захоплено верещати.
  Після того як вона своїми криками задовбала і мене, та й сама добряче захекалась, ми разом, взялися наряджати нашу красуню новорічними іграшками. Щоправда, першу ж іграшку, вона одразу ж впустила, і та, хряснувшись об підлогу, розлетілась на дрібні шматки. Ну, ми посміялись над тим і взялися розвішувати далі. Та другу, чекала та ж сама участь, після чого мала витріщилась на мене великими очима і безпорадно знизала плечиками, ще й руки в сторони розвівши, мовляв, це ж моя перша ялинка, досвіду ж ніякого. 
 Третю іграшку я давав їй, вже зціпивши зуби, щоб не псувати лайкою передноворічного настрою. Та коли втретє почув гучне «дзеленьк» наша спільна робота з прикрашання ялинки добігла кінця. Діставши по руках, мала незграба була відправлена до себе в кімнату, а щоб не викаблучувалася, то навздогін ще й легенького копняка відхопила, що наддав їй прискорення в потрібному напрямку.
Після п’ятихвилинних розбірок, справи в мене пішли набагато краще, і я за досить короткий час самостійно прикрасив деревце на п’ять балів (чи на дванадцять, кому як зручніше). Хоча моя принцеса, зволила весь цей час на мене дутися, всівшись задом на підлогу в коридорі, схрестивши ручки на грудях, й справді насупивши щічки, ще й до всього нижню губу відкопиливши.
 Та як тільки я струснув руками, що свідчило про кінець роботи, відразу ж підхопилася і, вкотре, захоплено заверещавши, кинулася по другому колу стрибати навколо вже прикрашеної ялинки, навіть забувши, що взагалі-то повинна  продовжувати ображатися, а не скакати як навіжена. Але поки хай біситься, а я за цей час, можливо, щось приготую для нас двох на святкову вечерю.
 Та мої плани змінили майже два синхронні повідомлення: від Аньки (мої подружки та майже нареченої) та від Степанова (майор Департаменту поліції). Обоє, одночасно, запрошували мене з малою на новорічний ранок, тобто дитяче свято Нового року, яке цьогоріч вирішив влаштувати Департамент поліції (в якому обоє служили, а я числився позаштатним консультантом) для своїх співробітників та їх дітей. Що ж, не в моїй звичці, відмовляти гарній дівчині та другу, тим більше якщо там нас будуть чекати дармовий харч, та подарунки для малої.
  - П’яточко! Харе стрибати. Нас запросили на свято. Давай збирайся, там теж буде ялинка й подарунки, а ще купа дармових солодощів.
  - У-ю-тю-ку-су!
 - Ніфіга не зрозумів, що ти там щебечеш, але якщо боїшся, що знову гепнешся на землю, то грець із тобою, понесу вже на руках.
 Після чого мала, радісно завищавши, кинулася до себе в кімнату збирати своє барахло.
 Одягнувшись сам та одягнувши свою незграбу (котра хоч і довгий час прожила на вулиці, жебракуючи та харчуючись відходами, але так самостійно щось робити й не навчилась), підхопив її на руки, й побіг у найближчу знану мною крамницю, де можна було дістати якийсь святковий дитячий одяг.