Частина ІІ

Я прокинувся у повній темряві. Першим, про що я подумав, було: «Котра година? Ще ніч?». Думав повернути голову до настінного годинника, але не зміг. Тіло було холодне, жоден м’яз не ворухнувся, а на груди наче давило щось нескінченно важке, що не давало вдихнути ні грама повітря. Та і повітря тут, взагалі то, не було. Розуміння ситуації само прийшло в голову. Я – під землею. Але паніки не було, я не задихався. Здавалося, що організм уже не потребує кисню. Раптом, я згадав усе. Згадав життя, згадав Ендрю, згадав… смерть? Він тоді все ж вистрілив у мене. Але чому я живий?

         Думаючи про це, я почав потроху розсовувати землю навколо себе. Коли простору уже було достатньо для того, щоб руки могли вільно рухатися, я почав копати. В намаганнях звільнити себе з підземної пастки, я зірвав декілька нігтів. Але болю не було також. Угорі пробилися перші промінчики сонця. Я, нарешті, зміг вибратися. Будучи з голови до п’ят у багнюці, я все ж зміг роздивитися наскрізний отвір там, де повинно бути серце. Я воскрес? Мене воскресили? Відповідей на ці питання я не знав, але знав, що повстав з мертвих для того, щоб помститись Ендрю, щоб довести йому, що він не може бути Богом. Ні, злості не було. Не було взагалі ніяких емоцій. Я міг холодно оцінити все своє життя і те, що в ньому відбувалося. Помсту Ендрю я вважав скоріше своїм обов’язком, відплатою за власну смерть.    

         З якогось боку бути живим мерцем доволі зручно. Не залишилося жодних потреб, без яких не можуть живі: мені не потрібна їжа, вода, повітря, сон. Тож до моєї цілі – Ендрю – я міг прямувати без зупинок. До речі, «повстав» я десь посеред відкритого степу. Не знаю, хто, коли і як мене тут закопав. Не знав я, і в який бік мені потрібно було йти. Я прислухався до буйного степового вітру. Він монотонно дув із заходу, похитуючи високі степові трави. Але чулися в ньому якісь інші ноти, відмінні від нього самого. Там, на заході, співали якісь пісні. Я не знав де саме і хто їх співав, але я знав, що там точно є люди, і вони можуть щось знати про Ендрю. Все, що мені потрібно – це йти на зустріч Сонцю, яке вже нижнім краєм торкалося горизонту.

         Коли я дійшов до мого місця призначення була вже глибока ніч: виявилося, що по відкритому степу за вітром звук розноситься доволі добре, тож від моєї могили до бару був добрий десяток кілометрів. Так, саме до бару. В степовій глушині, далеко від цивілізації був бар з дерев’яною вивіскою «Пірат без голови». Здавалося, у ньому кипіло життя: весь час, поки я йшов сюди, звідси лунали все нові і нові пісні. Я відчинив двері і зайшов усередину. Тут якраз була невеличка перерва між піснями, тож мій прихід всі прекрасно побачили і почули, але ніхто не промовив ані слова, лише кинувши якісь дивні погляди в мій бік. Пройшовши до барної стійки, я сів на стілець.

         ― Віскі, будь ласка, - сказав я бармену, немолодому вже чоловікові з пишною бородою і пов’язкою на правому оці. Він так само мовчки налив у стопку віскі і протягнув мені. Я перехилив чарку, але знову нічогісінько не відчув. Напевне, після смерті всі відчуття і почуття зникають.

         ― Новий рік святкуєш? – раптом промовив бармен охриплим басовитим голосом.

         ― А зараз Новий рік?

         ― Звісно. Новий, тридцятий рік.

         ― Тридцятий? Це ви по якому календарю рахуєте?

         ― Ну… тридцятий рік нової ери.

         ― У вас нова ера почалася?

         ― Можна й так сказати. Тепер ми рахуємо роки після народження Бога Ендрю.

         ― Бога Ендрю?

         ― Ти що, не знаєш Ендрю? Звідки ти взагалі прийшов, що не в курсі ні про Новий рік, ні про самого Бога?

         ― Ендрю я знаю дуже добре. Я б сказав, занадто добре. Але я не знаю жодної причини, для того, щоб назвати його Богом.

         ― Бачиш це? – уже з якоюсь злістю промовив бармен і показав пальцем на свою шию. Тільки тепер я помітив: навколо його шиї суцільним кільцем проходив широкий шрам. – За життя я був піратом. Та коли нам заборонили, грабувати судна ми не перестали. За це мене, як капітана нашого піратського корабля, покарали в найвищій мірі. Мені відрубали голову. Не знаю як саме, але Ендрю прийшов тоді мені на допомогу. Казали, що він просто поставив голову на місце і вона приросла! Я прокинувся після смерті. Знову живим.

         ― Ендрю тебе воскресив? – здивовано спитав я, - він же не вмів воскрешати людей.

         ― І не тільки мене. Бачиш, на тому столику, у кутку, дівчина на банджо грає? То – моя донька. Її спіткала та сама доля. Люди вирішили стратити і її разом зі мною, щоб «не залишилося більше піратської крові». Або он той чоловік, що біля дверей. Він також живий заново, завдяки Ендрю. В цьому барі ми всі пережили смерть, і усіх воскресив Ендрю. Цього тобі недостатньо, щоб прийняти Ендрю за Бога?

         ― Але чи може Бог убивати?

         ― Убив Ендрю лише один раз. Убив зрадника, того, хто не вірив у його дар.

         ― Зрадника? – з легкою насмішкою вимовив я це слово, - то тепер так я відомий серед людей?

         ― Ти..?

         ― Саме так. Я – той самий «зрадник».

         ― А ти як воскрес? Якщо ти дійсно був би зрадником, Ендрю б тебе точно до життя не повертав. Отже, ти брешеш.

         ― Дійсно, не повертав. Але подивись сюди, - я вказав йому на місце влучання кулі, - це – слід від револьвера Ендрю. Не знаю, хто і як мене воскресив, але точно знаю одне: Ендрю – не Бог. І щоб це довести, я вб’ю його.