Шістнадцята філіжанка кави

ХVІ

На ранок Аеліта поїхала на роботу. Схил «довгої гори» - так називали місцеві підйом Мелітопольським шосе, що вів до виїзду з міста – лежав пообіч старого кладовища. Обабіч кладовища красувалися храми – на горі – православна церква, знизу – католицький костьол. Та це не допомагало позбутися відчуття, що за тобою спостерігають померлі душі. Через це Аеліта не любила тут їздити, та ця дорога була найкоротшою. Щоб не думати про померлих, вона молилася. Цей ранок не став виключенням. Сьогодні вона молилася про закінчення історії з Борисом, про звільнення від цієї багаторічної хвороби..

День розпочався як завжди й тривав у такому ритмі до самого кінця. Аеліта не мала часу навіть кави попити.

Зателефонувала Олена.

– Привіт, як твої справи, - її голос видався Аеліті схвильованим. Ба більше, Аеліта добре знала, що Олена так запитує тільки якщо їй щось про неї наснилося.

– Та не знаю, а чому запитуєш?

– Ти сьогодні мені наснилася… хотіла ще зранку зателефонувати, та закрутилася.. То в тебе все нормально? – допитувалася подруга.

– Минуле накриває, - тихо відповіла Аеліта.

Олена мовчала, мабуть розмірковувала. Тому Аеліта продовжила:

– Борис… - цим було сказано все.

– Як? Звідки? Де? – Олена тривожилася все сильніше, бо була поряд, коли Аеліта ним «захворіла» й знала всю глибину і тяжкість цієї хвороби.

– Довго розповідати… хоча… на Косі… випадково… і він знову за своє…

– А ти? – Олена запитала дуже обережно.

– Не сплю вже третю добу…

– Можеш до мене зараз прийти? Це треба обговорити негайно. Мені не подобається, як ти відповідаєш.

Аеліта мить помовчала, міркуючи, піти пішки чи поїхати автівкою:

– Так, можу. За пів години буду в тебе.

Вона вийшла з корпусу університету й пішки попрямувала в бік роботи Олени. Їй хотілося пройтися. Дорогою вона відчувала на собі чийсь пильний погляд, важкий погляд. Та обернутися не наважилася. Прямуючи набережною, вона на повні груди дихала іонізованим повітрям, насолоджуючись цією миттю. Море говорило до неї. Шепотіло, заспокоювало, а вона посміхалася йому у відповідь. Та відчуття важкого погляду не полишало. Тож, дійшовши до ротонди, Аеліта спробувала замаскувати свої намагання побачити переслідувача милуванням горизонту. Однак це виявилося зайвим. За хвилину до неї підійшов Борис.

– Привіт, як справи? – запитав він своїм оксамитовим голосом. Аеліта розтанула.

– Привіт, - ледве вимовила вона у відповідь.

– Я хотів з тобою зустрітися, поговорити… - якось невпевнено почав говорити Борис. Його наче щось стримувало, проте він намагався бути невимушеним.

– Про що? – тільки й запитала Аеліта.

– Про нас, - випалив Борис у відповідь, й пильно зазирнув їй у очі. Тріумф! Ось воно! Те, чого вона так чекала. Та раптом її полонив страх. Це ж і їй доведеться говорити про них…

Борис дивився їй у вічі, намагаючись зрозуміти, про що вона думає. Аеліта спробувала приховати свою радість, та не була впевненою, що їй це вдалося. Окрім того, вона ніяк не могла підібрати слів у відповідь. Мовчати аж ніяк не можна, треба реагувати, але як?! Ще трохи й вона почне панікувати.

– Може знайдемо якусь місцинку, подалі від людських очей, і поговоримо? – запитав Борис м’яким, тихим голосом.

Аеліту струсило. Поговорити треба, але… Будь, що буде!

– Добре, - так само тихо промовила вона у відповідь.

Вони попрямували до кафетерію «Pich-Pit». Замовлення робили швидко, бо обоє хотіли швидше розставити всі крапочки «над і».

Коли офіціант пішов, Аеліта пішла у наступ:

– То що означає твоє «про нас»?

Борис уникав її прямого погляду. Це тішило Аеліту. Вперше за багато років їхнього знайомства вона взяла гору над ним. Якась мить, і самовдоволена посмішка заграла на її обличчі. Яке приємне відчуття. Вона більше не почувається кроликом, тепер вона – удав. Борис нервував. Аеліта зрозуміла це з того, як вік крутив у руках серветку. В цю мить вона ствердилася у самовпевненості. Вона вичікувала, бо розуміла, що давити не можна, якщо хоче смакувати свій тріумф сповна.

Підійшов офіціант. На столі біля Аеліти з’явилася чашка з кавою, а біля Бориса келих з коньяком. Вона не відмовилася б від бренді, та вона за кермом.

Борис викинув те, що залишилось від серветки й підняв очі на Аеліту.

– Я не зовсім впевнений, що цю розмову взагалі треба розпочинати, та й мовчати більше не можу. Коли ми ще побачимось?.. - він посміхнувся, ніби перед стратою, й спустошив свій келих одним ковтком. Аеліта зрозуміла, що Борис і досі п’є для хоробрості. Мабуть ця розмова для нього настільки ж важка, як і важлива. Вона нетерпляче пила каву.

Принесли замовлені ними страви, Борис попросив принести ще коньяку. А говорити так і не починав. Аеліта напружилася. Така його поведінка лякала. Проте, як діяти, вона поки не знала. Інтерес до змісту розмови брав гору над розсудливістю.

Зрештою Борис, тримаючи в руках келих з коньяком, і дивлячись Аеліті прямо в очі, заговорив:

– Наше знайомство було одним із кращих моментів мого життя. Ти стала для мене киснем, без якого я не міг дихати. Я жалкую, що не сказав тобі цього раніше. Можливо тоді б усе склалося інакше… Я був занадто дурним, щоб зрозуміти це тоді… Усвідомлення важливості нашого знайомства прийшло згодом, коли ми виїхали з країни… Коли я побачив тебе на пляжі… Світ наче перевернувся для мене. В моїй голові постійно наче молотком вистукує: «Скажи їй! Скажи їй!»… От я і вирішив ризикнути… Та поряд з тобою постійно цей крутиться… Хто він тобі?