П’ятнадцята філіжанка кави

ХV

Ніч. Місяць повний. Небо зоряне-зоряне. Аромат кави з цинамоном та вершками дарує відчуття спокою. Цю ніч Аеліта не спала зовсім. Її щось душило. Важкість у грудях не давала дихати, а розум наче помутнішав. Орест, як не намагався, але так і не зміг її розрадити. Після перегляду світлин, зроблених ним на берегах Азову, вона зрозуміла, що йому можна довіряти. Такі теплі, затишні, щирі. Так дивляться на світ художники. Помітити красу комашки, вихопити злет чайки, підводний світ біля самого берега затоки, а головне – трава й дерева. Їх було найбільше. Їх вона роздивлялася так, наче в паризькому музеї. Кілька кадрів Орест встиг трохи обробити в теплих тонах. Вийшли такі собі «художні замальовки». Аеліта попросила Ореста навчити використовувати її фотоапарат на повну, особливо пояснити все, що стосується ручного налаштування діафрагми. Той погодився. Після цього вона розповіла йому все, як було. На її здивування, Орест відреагував спокійно. Їй полегшало через те, що більше не доведеться нічого приховувати. Але заснути не вдалося. Спогади атакували…

Нявка мирно спала в лежачку поряд з нею. На вулиці було тихо. Місто спало. Орест також. Аеліта писала:

Душа болить, душа страждає

І серця стук не зігріває.

Чому болить, ніхто не знає,

Душа моя в пітьмі блукає.

Скажіть поля, скажіть долини,

Чи і над вами біль той лине,

Чи й в вашім краї радість гине,

Чи всюди час так швидко плине?..

Нявка ніби відчула рух її душі, підняла голову, потяглася, тихо нявкнула й перебралася на коліна господині. Аеліта посміхнулася. Її найвірніша подруга завжди була поруч, коли їй було зле. Кішка зкрутилася клубком й тихо засопіла. Аеліта вдивлялася в небо, на зорі, згадувала зустрічі з Борисом і написала:

Якби ж ти знав, про що душа шепоче,

Про що мовчать вже зімкнуті вуста,

Чого так палко моє серце хоче,

І про що мрію так відверто в снах...

Вулицею проїхала автівка. Звук її мотору вирвав Аеліту зі стану забуття. Вона дивилася на дахи будинків приватного сектору, квітучі дерева, усвідомлюючи, що цьому нарешті треба покласти край і написала:

В останнє бачимось

В останнє обіймаймось.

Час розлучатись,

Бо тепер – пора.

Тобі пишу листа в останнє,

Тремтячою рукою, псуючи слова.

Сказати що тобі в останнє?

Помовчимо. Словам – табу…

Орест піднявся, сходив до ванної, потім на кухню. Повернувся. Помітив, що Аеліти немає на дивані, вийшов на балкон. Вона відклала блокнот з олівцем.

– Не спиш? – Запитав він тихим сонним голосом.

– Не сплю. – Так само тихо відповіла вона.

– А що робиш?

– Та нічого такого. Спостерігаю за містом… - ухилилася вона від прямої відповіді.

– Кави? – Запитав Орест, і пішов варити.

Аеліта тим часом написала:

Відчинила двері у "сьогодні",

А "учора" у шухлядці хай лежить.

"Завтра" стукає у двері модні,

Прийде час і це усе згорить...

За мить вони пили каву з тістечками й мовчали. Нарешті Орест сказав:

– Я думаю треба кінчати з цією історією. Хочеш, я його поставлю на місце? То я тоді п’яний був, не у формі, так би мовити, а на тверезу я його вхитаю за нічого робити…

– Ні. Мені самій треба. Це моя справа.

Знову тиша.

– І як збираєшся це робити?

– Ще не знаю. Та інтуїція підказує, що скоро все скінчиться. Дуже скоро…