Сьома філіжанка кави

Купе було порожнім. Аеліта вмостилася на полиці й за звичкою роздивлялася інтер’єр. Нічого особливого. Все, що треба є, то ж можна говорити про комфорт. Невдовзі потяг рушив. За вікном все частіше мелькотіли вже не будинки, а дерева та поля. Аеліта спостерігала захід сонця, і згадувала, як Назар цілував її на прощання. То був цілунок, який поглинув її всю, свідомість ніби відділилася від неї, наче вона потрапила в паралельний світ. Того цілунку вона не забуде ніколи.

Сонце сіло. Темінь розповзлася землею, й більше нічого не було видно. Аеліта розстелила постіль, перевдягнулася й лягла, маючи надію заснути. Та сон не йшов. Помірне розкочування в такт гуркоту коліс нагадали їй роки студентства. Тоді вона часто їздила потягом. Потяги вона любила, на відміну від автобусів. Тут можна лягти, розпрямитися, а в бусі що? На далекі відстані – ноги затікають так, що тиждень відходиш, особливо влітку. То ж і зараз Аеліта випрямилася на поличці й відкрила Viber. Там є світлина Назара…

Якийсь час вона просто роздивлялася фото, а потім думки полонили мозок. Вона думала про те, чи вистачить їй сміливості дозволити собі бути щасливою, чи вона знову, через страх чогось неймовірно поганого, накладе табу на щастя? І як воно буде – стосунки на відстані, та ще й так довго? Невже він – здоровий чоловік, зможе так довго витримати без жінки? Маячня якась… А вона? Чи впевнена вона у своїх бажаннях? Чи це просто мана? Ось повернеться вона до Бердянська, і що далі? Все як було? Чи стан очікування надасть їй натхнення і вона відчує прилив сил?.. А коли він повернеться? Що тоді? Як розвиватимуться їхні стосунки? Хто до кого переїде? Чи знову на відстані? Чи будуть їздити один до одного по черзі? Безглуздя якесь… Чи готова вона поїхати за ним? Полишити роботу, квартиру?.. А Нявка? А якщо він не любить кішок? Вона без Нявки нікуди! Невже вона готова заради кішки відмовитися від кохання?.. Кохання?.. То це – кохання?..

Аеліта заснула. Снилося, як вона разом з Назаром та Нявкою біжать берегом Азовського моря, щасливі, радісні, світлі…

Мелодія смартфону, встановлена на будильнику повертала до життя реального. Аеліта поволі прокидалася. Скоро Запоріжжя. Вона почала збиратися. Була п’ята ранку.

Зійшовши в Запоріжжі, вона попрямувала пішки до автостанції. Добре, що зовсім не далеко. Таксі – дорого, а громадський транспорт ще не ходить. Було прохолодно. То ж хода її була пришвидшеною, щоб не змерзнути.

Придбавши квиток на автобус до Бердянська, вона купила кави з вершками, без цинамону. Та то нічого, головне, що кава. Попиваючи гарячий напій, що злегка нагадував смак кави, Аеліта слухала місто. Їй подобалося слухати звуки міст в такі ранні години. Пташок майже не було, лишень звукові сигнали пішохідних світлофорів, які то забороняли переходити дорогу, то дозволяли. Підійшов автобус, які тут називали маршрутками. Вона зайняла своє місце. Через години три буде вдома. Назар обіцяв зателефонувати, щоб перевірити зв’язок по Skype. Скоріше б почути його голос, побачити його. Їй здалося, що від останньої миті їхньої зустрічі минула ціла вічність. Маршрутка заповнилася людьми, і через кілька хвилин вони вже мчали по вулиці Космічній, що вела до Сімферопольської траси.

За Василівкою дорога була настільки розбитою, що правильніше засвідчити її відсутність. Місцями (а таких місцин було більше, ніж нормальної траси) автобус, мов черепашка, переповзав через ями, які просто неможливо було об’їхати. То ж, щоб вкластися у відведений на маршрут час, водій, де міг, вичавлював більше сотні. Аеліта водила старенький Sens, проте в такі моменти з жахом спостерігала за маневрами водія під час об’їзду невеличких ям та вибоїн. Не менше її лякали і моменти обгону. Щоб не довести себе до істерики, вона просто дивилася у вікно. Коли салоном почали снувати люди, вона дістала навушники і увімкнула улюблену музику. Нарешті вона розслабилася. Скоро. Зовсім скоро вона буде вдома…

Різко її кинуло вбік і вона вдарилася головою об скло вікна, а потім їх перевертало декілька разів… Хтось впав на неї і сильно придавив… Боляче… Дуже боляче… і більше нічого…