Шоста філіжанка кави

За вікном мерехтіли відблиски фар автівок, що зрідка проїздили повз готель. Ніч була тихою, темною та романтичною. Вони тішилися один одним без зайвих слів. Проте Аеліта розуміла, що необхідно сказати йому про свій від’їзд.

– Назаре, я завтра їду.

Він мовчав. Його пальці ніжно торкалися її оголеного тіла.

Що ж, мовчання – також відповідь. Проте Аеліта розраховувала почути хоча б щось.

– Залиш мені свої контакти, які-небудь, - нарешті заговорив Назар. – Я також найближчий рік буду за межами країни, тому будемо спілкуватися через інтернет. А там буде видно. – Він говорив спокійно, впевнено, так, що сперечатися не було ніякого сенсу. Аеліта згадала подібні інтонації в мовленні Андрія. Й одразу сама собі заборонила їх порівнювати. Вона розуміла, що це ні до чого доброго не доведе. Якщо вона хоче бути з Назаром – повинна перегорнути сторінки книги життя з Андрієм.

– А де ти їдеш? – Запитала Аеліта.

– До Дубаю. Там розбудовують ще одну «Пальму»… Не хвилюйся, я ж повернусь. Ти дочекаєшся? – Вже сміявся Назар.

Аеліта зітхнула, підігруючи йому. Насправді ж, вона не знала, що йому відповісти. Все було занадто чудово. З досвіду вона знала, що за таким ідеальним життям обов’язково прийде щось неймовірно погане, щось таке, що змусить її страждати. А їй цього не хотілося. Втомилася вже від цих американських гірок. Чому не можна просто бути щасливою?

– Розкажи про себе, - нарешті Аеліта вирішила познайомитися зі своїм обранцем. А вона вже усвідомила, що він – її обранець. Принаймні так хоче її душа.

– А що саме ти хочеш почути?

Тиша. Вона не знала, що її цікавить найбільше. Проте потім вона уточнила:

– Чому архітектор?

Вона відчула його посмішку.

– Не знаю. Якось з дитинства мріяв будувати, щоб всім було де жити.

– І як? Вийшло всім збудувати будинки?

– Ні. Не кожен може дозволити собі купити будинок, який збудував я.

– А чому ж ти не будуєш дешеве житло?

– Мої проекти дорого продають.

– Хто?

– Ті, на кого я працюю.

– Хм, дивно. Якщо можеш, чому не робиш? – Запитання Аеліти прозвучало як риторичне, тому Назар не відповів. Він сам дуже переймався цим, проте поки що не міг нічого вдіяти. Йому потрібні були кошти для втілення своєї дитячої мрії, то ж і працював на фірму.

Аеліта продовжила свій допит.

– А ти місцевий?

– Ні. Я з Дніпра. Тут проїздом.

– З Дніпра?! – Майже вигукнула Аеліта. – Я також родом з тих земель. Проте тепер живу в Бердянську, – й трохи помовчавши, додала:

– Дивно.

– Що саме тебе дивує? – голос Назара звучав тихо й ніжно.

– Наша зустріч. Ми з різних світів, ми різних інтересів, проте родом з одних земель, а зустрілися тут… А квартира? Та квартира, вона чия?

– Корпоративна.

Аеліта розсміялася.

– А я думала, що вона твоя.

Назар поцілував її в лоба.

– Аеліто, я хочу, щоб ти знала. Я з тих, кого називають однолюбами. Ти для мене тепер та, кого я кохаю.

Її здивували його слова, тому запитала прямо:

– До чого ти ведеш?

– Ні до чого. Просто хочу, щоб ти знала.

– Може в тебе є жінка, й ти не хочеш, щоб я переживала, коли вона прийде до мене з’ясовувати стосунки? – шуткувала Аеліта.

– Ні. Жінки в мене до зустрічі з тобою, звісно, були. Проте жодна з них не захотіла терпіти мою творчу натуру й постійний безлад в будинку. До того ж я часто й надовго лишаю країну, то ж…

– Зрозуміло. Ти думаєш, що я також не стану терпіти твоєї відсутності?

Вони дивилися одне одному в очі, посміхаючись. Аеліта зрозуміла, що коли дивиться на нього, світ втрачає для неї сенс. Він тепер її світ, її сенс. Авантюра. Справжня авантюра. Що буде далі? Як? Стосунки на відстані? Випробування часом… Його вуста цілували її шию й плечі, піднімаючи Аеліту над ліжком…

Під ранок вони заснули.

Ближче до обіду Аеліта прокинулася. Назара поруч не було. Вона почула шум води. Покрокувала до ванної. Назар приймав душ. Помітивши Аеліту, запросив скласти йому компанію. Вона приєдналася до нього. І все як у кіно… Аеліта не вірила своєму жіночому щастю. З нею ніколи такого не було…

– Скоро принесуть каву, ти ж не проти? – запитав він Аеліту.

– Звісно ні. З вершками та цинамоном?

– Так.

Смакуючи ароматний напій на балконі, вони милувалися один одним. Здавалося, тільки но відведуть погляд, і все зникне, наче марево, наче міраж. Аеліта боялася, що все це їй наснилося, й скоро скінчиться. Назар посміхався. Іноді його погляд ставав дуже проникливим, глибоким, серйозним.

– То, що далі? – Запитала нарешті Аеліта. Її це питання мучило вже давно.

– Я залишив тобі свої контакти, ти залишиш мені свої. Є Skype. Будемо бачитися.

– Так, будемо.

Вони знову мовчали. Говорити більше не хотілося. Хотілося смакувати каву. Їх погляди були прямими, відкритими, звабливими… Каву допито… Без зайвих слів Назар вкутав Аеліту своїми обіймами й попрямував у бік ліжка…

– Перед тим, як я піду, - голос Назара майже тремтів, - хочу тобі дещо подарувати. – Назар дістав кишені браслет з камінцями червоного кольору. Аеліта відсторонилася.

– Навіщо це?

– Я хочу, щоб ти пам’ятала мене.

– Я пам’ятатиму й без цього. – Аеліта обурилася. Їй здалося, чо він її купує. Вона ніколи не приймала подарунків від малознайомих, а тим більше від чоловіка, до якого відчуває такі почуття. Якби вони були подружжям – тоді так, але зараз їй це здалося вульгарним.