П’ята філіжанка кави

Ліфт стрімко ніс Аеліту на вісімнадцятий поверх. Почалося. На якийсь час їй вдалося викинути його з голови. Вона зосередилася на читанні людей, спочатку в ліфті, потім вже в івент-холі. Все як завжди на таких заходах. Є зона для доповідачів, а є – для слухачів, потенційних партнерів в майбутньому. Головне – зацікавити. Та що вона може їм запропонувати? Традиційні освітні послуги сьогодні не в моді, всі женуться за новаціями та інноваціями. Звісно, молодь більше не хоче докладати зусиль для здобуття освіти, куди цікавіше – сидіти (або лежати) вдома й слухати відеолекції з дисциплін, що цікавлять, або брати участь у вебінарах, або просто прийти до викладача й, розповівши якусь напрочуд жалісливу історію, попросити поставити бали просто так. Мало хто з таких здобувачів піде працювати за професією. Зарплатня замала, а відповідальність – завелика. Це Аеліта знала з досвіду. Скільки вогню на початку навчання, яке прагнення працювати з дітьми, віра в те, що ти станеш тим, хто зробить вагомий внесок в майбутнє своєї країни через виховання дітлахів… а потім безкрає розчарування. Після першої практики вони як один запитують: а жити на що? Я ж не виживу! От і виходить, що під впливом пострадянських ідеалістичних поглядів батьків, молодь йде до вузів, щоб отримати диплом. Хай буде. Їсти не просить. А працювати нікому. Дипломовані педагоги йдуть у майстри манікюру, візажисти, в кращому випадку – аніматорами. Але не педагогами. То що ж можна запропонувати у такій ситуації? Аеліта мала думку щодо цього, та ніхто з колег її поглядів не поділяв.

Сьогодні вона матиме нагоду її озвучити, якщо аудиторія буде готова це почути. А якщо ні – то й грець із ним. Одна вона нічого не змінить. Вікову систему просто так не зламаєш.

От з такими думками вона розглядала своїх майбутніх слухачів. І що далі – тим більше вона розуміла, що люди приїхали на відпочинок, що їм не потрібні ні вона сама, ні її думки. Що ж, хай буде так, як буде.

Пройшовши реєстрацію учасників вона знайшла своє місце. Сіла в крісло, ще раз обвела поглядом івент-хол і всіх присутніх і зрозуміла, що жоден з підготованих варіантів доповіді не підходить. Отже, імпровізація. Не вперше.

Почалося. Стандартні процедури заходів такого роду нікому не були цікаві. Всі мило посміхалися, але було помітно, що фуршет цікавить їх куди більше. То ж Аеліта вирішила також не перейматися. Коли настала її черга, вона вийшла до трибуни. Мить вона мовчала. Під впливом її мовчання хвилеподібно затихав глухий шепіт серед присутніх. Врешті решт всі очі були спрямовані на неї.

– Вітаю, - розпочала Аеліта, й голос її звучав байдуже. – Чи цікавить вас проблема якості вищої освіти? Чи зацікавлені ви в підготовці конкурентоспроможного фахівця? Чи потрібні вам фахівці, які на все мають свою думку?..

Промова тривала відведені 12 хвилин. Аеліта вклалася в час. Говорила вона із запалом, голос її звучав дуже впевнено й переконливо. Вона помічала, як відверто оцінюють її всі присутні. Жінки – з позиції конкурентки, чоловіки – з позиції флірту. Та її це зараз мало хвилювало. Вона мала відповідати образу, який створила для цієї миті. Спідниця й піджак оливкового кольору чудово гармоніювали з білою шифоновою блузою. Цей костюм був дуже простим, проте напрочуд елегантним. Він підкреслював те, що треба, і так само приховував те, що треба. Стримана зачіска, туфлі на підборах дозволеної висоти доповнювали образ. Із прикрас тільки сережки з перлами та таке саме намисто. Нічого надмірного чи занадто скромного. Так, вона була діловою жінкою. І це помітили. Жінки заспокоїлися, на обличчях чоловіків читалося розчарування.

Коли вона закінчила, їй аплодували. Це здивувало. Хай там як, навряд чи її почули. Повернувшись на своє місце, вона видихнула. Все. Можна розслабитись і зняти робочу маску «американочки» (так вона називала вираз обличчя для виступів). Конференція продовжувалась, а вона мріяла про каву.

Нарешті настав час для фуршету. Зазвичай всі знайомства, як корисні так і не дуже, заводили саме тут. Аеліта не дуже розраховувала на щось, а по правді – взагалі ні на що не розраховувала, то ж прийшла сюди виключно заради кави та перекусу. Люди ходили, спілкувалися, мило всміхаючись один одному, та Аеліта бачила в їх очах лицемірство та відсутність щирості. «Як же мало в цьому світі щирості» - подумала вона.

Аеліта нарешті пила каву з вершками та цинамоном. Стоячи біла вікна, вона смакувала улюблений напій. Після декількох ковтків, вона згадала, як так само смакувала його в тій квартирці у стилі лофт… Що далі? Відповіді не було. Аеліта твердо вирішила викинути його із серця. Як кажуть в народі: «Очі не бачать – серце не болить».

Від цих важких роздумів її відволік жіночий голос.

– Перепрошую, хочу подякувати. Мене вразила Ваша промова. – Аеліта побачила милу молоду дівчину. Чорняве волосся та очі кольору кавового зерна надавали її, майже юнацькому, обличчю виразності.

– Прошу, - сухо відповіла Аеліта.

– Я б хотіла почути Ваше бачення вирішення означених Вами проблем, - не відступала дівчина.

– Чому Вас це так цікавить? – поцікавилася Аеліта, перш ніж відповісти.

– Що ж, оскільки Ви говорили про відкритість та щирість, мушу бути такою у спілкуванні з Вами. Я – журналіст, і пишу про все, що сьогодні тут відбувалось. Про проблеми вищої освіти зазвичай тільки говорять, проте мало хто пропонує щось дійсно дієве. Оскільки Ви торкалися цих тем, мені цікаво, що Ви запропонуєте?

Аеліта пильно вдивлялася в очі дівчини журналіста, намагаючись побачити там більше, ніж та говорить. Та нічого осудного не прочитала.

– Що ж, радо відповім.

Вечоріло. Люди розходилися. Аеліта не хотіла повертатися до пустого номеру, то ж попрямувала до виходу. План простий – прогулянка. Вона потребувала кисню і звуків міста, що живе.