Третя філіжанка кави

Вони швидко йшли з Майдану. Його права рука міцно тримала її ліву руку, парасолі бовталися складеними в лівій, бо ніхто з цих двох не бачив сенсу їх розкривати. Вони були мокрі до спідньої білизни. Обоє. З неба досі лило. Аеліта ледве встигала за ним. Вона не зовсім розуміла, куди вони прямують, та чомусь більше не боялася. Він тримав її руку так, ніби вона була найціннішим його скарбом. Вона це відчувала. Довіра. Вона відчувала довіру до цього незнайомця. Така безпечність їй не властива. Та чому б не поплисти за течією життя саме сьогодні, саме зараз, саме з ним? Будь що буде. Вальсуючи з цими думками, вона обережно його роздивлялася. Вище на дві голови, атлетичної статури, світле волосся, округле лице, правильної форми ніс та губи. Красунчик. Споглядаючи вираз його обличчя, в якому впізнавалася стурбованість, Аеліта відчула тепло внизу живота. Знову. Легка посмішка промайнула її обличчям. Він не помітив. Це добре. Хто він? Що в ньому такого? Нащо я йому здалася? Куди йдемо? Що там на мене чекає? Думки знову завальсували, та Аеліта спіймала одну, найвиразнішу – в ньому є щось дуже рідне…

– Ми майже прийшли, - його голос був владним, м’яким, і їй хотілося, щоб він лунав без упину. Це відчуття захищеності, що виникало, коли він говорив, їй подобалося. Аеліта не помітила, як знову усміхнулася, і цього разу він помітив. В його погляді промайнула задоволеність.

До парадного входу одного з жилих будинків заскочили двоє. Змоклі, змерзлі, проте усміхнені. Обоє вдягнені просто, щоб було зручно. Джинси, светри, куртки, кросівки. Він зупинився, повернувся до неї і якусь мить вони просто дивилися один одному в очі. Ці очі. Вони бездонні. І прекрасні.

– Зараз зігрієтеся, - він говорив з такою турботою, що Аеліта була готова кинутися йому в обійми і не відпускати. Останні чотири роки вона була сама, більше ніхто не турбувався про неї. Андрій був дуже уважним, знав краще за неї, що їй потрібно. Вона часто вередувала, як мале дитя, та він не здавався. Його піклування стало звичним настільки, що Аеліта перестала його цінувати. Вона почала сприймати це як надмірну опіку, ба більше – контроль її життя, і це страшенно дратувало. Та коли це пішло з її життя разом з Андрієм, вона відчула спустошену самотність.

Ліфт підняв їх на якийсь поверх. Вона не помітила, на який саме. Чоловік дістав ключі й відімкнув одну з дверей. Квартира була однокімнатною, у стилі лофт. Вона страшенно не любила цей стиль, бо в ньому було забагато «голих» стін. Ось і тут в око одразу кинулась одна зі стін, цегляна. Проте Аеліта спіймала себе на думці, що тут затишно. Тут була душа.

– Роздягайтеся, я зараз підготую ванну, - майже наказом прозвучали слова незнайомця, і він зник у ванній кімнаті.

Аеліта зняла кросівки. Їм гаплик. Якусь мить вона розмірковувала, що знімати спочатку, та потім вирішила обмежитися шкарпетками. Все інше зніме у ванній. Чоловік набирав ванну.

– Спробуйте воду, не загаряча? – ця турботлива інтонація зачаровувала її.

– Те, що треба. Дякую, - тихо й трохи ніяково відповіла Аеліта.

– Все, далі – самі. Я Вас залишу. Ось тут свіжий рушник і халат. Грійтеся, а я поки приготую чай.

Він вийшов. Аеліта занурилася в теплу воду, й розслабилася. Тепло. Затишно. Як раніше. Дивні відчуття тріпали її душу. Що далі? Чому вона дозволила незнайомому чоловікові привести її до себе додому, покірно залізла до ванни, і головне – чим він її так зачепив? Невже виключно голосом та турботою? А метелики? Вони – це вже щось більше. А він? Що він? Можливо це виключно жалість до неї? І як тільки вона зігріється, її одяг просохне, він виставить її за двері? Чомусь від цієї думки їй стало зле. Що він там зараз робить? Чай? Лишенько! Аеліта усвідомила, що він так само змок, і також потребує теплої ванни. Тож вона хутко вискочила з вже прочахлої води, обтерлася, закуталася в його халат і посміхнулася. Він був завеликим, тож довелося закочувати рукава та туго затягувати пояс.

– Я вже… - та чоловік не дав їй договорити.

– Сідайте там, де Вам зручно. Ось чай з липи. Липу я сам збирав, - трохи по дитячому прозвучали останні слова з його вуст. – У мене за містом є невеличка дача, якщо це можна так назвати, - він подивився на неї і посміливішав, - тож смайкуйте на здоров’я. А тут, - він поставив на стіл пляшку з коричневатою рідиною, - бренді, якщо треба щось міцніше. Я би радив почати з бренді, - й налив трохи у келих.

Аеліта мовчки спостерігала за ним, зрідка киваючи або посміхаючись. Життя навчило приховувати свої істинні почуття. Тож, щоб не видати себе, вона уникала його прямого погляду.

– Ваш одяг у ванній кімнаті? – запитав господар. Вона ствердно кивнула. – Добре, зараз ми його просушимо.

Він пішов за одягом. Аеліта дослухалася до його поради і випила налитий бренді. Трішки скривившись, за мить вона відчула, як тепло розтікається її тілом. Настала черга чаю. Чоловік розвішував її одяг біля обігрівача, спеціально розміщеного посеред кімнати. Його рухи були впевненими, чіткими, точними. Складалося враження, що він робив це щодня.

– Я зараз, - він зник за дверима ванної кімнати, і Аеліта почула шум душу. Гріється. Вона налила заварений господарем чай у ще одну чашку, і поставила навпроти себе. Для нього.

– Ось, я Вам тут чаю налила, смачний, - вона ніяковіла.

Господар сів навпроти неї, відпив декілька ковтків, а потім запитав:

– Ви як? Краще?

– Так, дякую.

Розмова не клеїлася. Двоє незнайомих людей пили чай. Мовчки. Чомусь Аеліті подобалася ця тиша. Ніби вони давно і добре знали одне одного. Ніби в цій тиші закодоване їхнє життя, спільне життя.

– Дивне відчуття, - першим порушив магічну атмосферу господар. – Я не збирався на Майдан. Та чомусь думки полетіли десь далеко і ноги самі принесли туди. А там – Ви. – Він пильно дивився на неї, ніби очікував пояснення. Та Аеліті зовсім не хотілося нічого пояснювати. Тому він продовжив: