Розділ 3.9 Максим

Що може приваблювати в уламках розбитих на друзки спогадів? Кожен з них є унікальним фрагментом, без якого неможливо відновити мереживо подій. Без них пам’ять перетворюється на розмитий, рваний штрихпунктир, де важко простежити бодай якусь послідовність. Усе звалюється в одну велику купу іржавого брухту. Ти плутаєшся у власних показах, а мозок підсовує теку зі сфабрикованими даними — вирок винесено, присяжні розійшлися.

Євген нахилився й підняв один з уламків — той, що найяскравіше відблискував і спрямовував промінь просто в очі. 

Що ж це за спогад, такий важливий?

Він вдивлявся в уламок, намагаючись зібрати втрачені фрагменти — ніби вибираючи їх із запиленої скрині, що роками лежала в темному закутку кладовища затонулих кораблів пам’яті.

Коли хаос стих, вони закружляли, немов виснажені й водночас щасливі птахи, що нарешті повернулися додому після далекої мандрівки

Аеродром засвітився мерехтливими вогниками, запрошуючи їх долучитися до втраченої мозаїки, щоб відновити переправу майбутнього.

Дитя, щиро усміхаючись, біжить йому назустріч, простягає жваві рученята. Він підкидає його вгору, напувається дзвінким сміхом — лиш би ця мить тривала вічно.

На іншому уламку — він біжить поруч, підтримуючи велосипед із хлопчиком, що міцно вчепився у кермо й намагається втримати рівновагу з дитячою впертістю та жагою пізнання чогось нового.

Далі. Євген стоїть на кухні. На нього сиплються звинувачення, а він, підперши підборіддя, занурений у роздуми.

— Хіба на це я сподівалась, Євгене?! — кричала дружина. — Невже так важко бодай трохи більше часу приділяти нам?!

Він не знайшов слів — лише зітхнув. Вона мала рацію. Робота поглинула його до решти. Щоразу, коли він намагався викроїти бодай трохи часу, з’являлися нові виклики, і сім’я знову відходила на другий план.

Його роман із Вікторією лише поглибив прірву між ним і родиною. Шлюб тріщав по швах, але до розлучення так і не доходило. 

Єдиним світлим спогадом, у ньому залишався син — названий на честь батька. Та саме ці спогади й мучили його, через те, що він не зміг дати належного виховання.

Його постійна відсутність з роками породила запитання, яке не сходило з вуст : «Чому батько, якого я так щиро любив, ніколи не був поруч?»

Робота… нескінченна робота. Здавалося, він ніби добровільно проміняв радість живого спілкування з дитиною на бездушну гонитву за кар’єрою. Рідкісні дорогоцінні миті, які він дарував синові, були на вагу золота.

Євген відчув безмежний жаль за втрачене дитинство сина, який так щиро прагнув батьківської турботи й тепла, — того, що знаходили навіть діти з небагатих родин. Адже найбільший наш скарб — це безумовна любов.

Він любив сина всім серцем. Але примхлива кулька долі зупинилася на секторі під назвою «робота», якій він присвятив себе цілком, розплатившись за це простим родинним щастям.

Жодні скарби не зрівняються з даром безумовної любові, якою увінчане людство. Проте воно, з безумною цікавістю, кинуло цю кришталеву чашу у безодню байдужості й споглядало, як вона розсипається на мільйони кришталиків, що глибоко засіли в серці кожного.

Розташувавшись у кріслі навпроти відчиненого балкона, він насолоджувався променями, що ніжно торкалися його повік, занурюючи в теплу сонячну ванну й даруючи хибне відчуття, ніби нічого не трапилося.

Та він усе добре пам’ятав: лабіринт, Сіріус, незнайомку, пронизливий холод і батьків-вбивць. А понад усе жевріла потреба знайти сина.

Людство стояло на порозі нової ери — ери тотальної залежності від штучного інтелекту, що зухвало випередив його, верхи на цифровому коні, жертвуючи фігурами й створюючи ілюзію безпорадності… ув’язнивши людство в анабіозі власної гордині.

Калейдоскоп думок кружляв у голові, мов зграя ворон, що одна за одною падали з неба й жалили його просто в серце. Та, попри біль, який пронизував його всесвіт, він тримався за той самий промінь надії, який уже одного разу врятував його — і врятує знову.

Калейдоскоп думок кружляв у голові, мов зграя ворон, що одна за одною падали з неба й впивалися йому в серце. Колись це вже було… 

Та попри разючий біль, він не відпускав промінь надії, який вивів його з темряви й здатен був вивести знову. Тепер цим променем став його син — той, хто мав оновити перфокарту майбутнього людства.