Розділ 3.8 Зустріч

Зустріч батька й сина — що може бути найдорожчим?

Тривале очікування дедалі глибше підточувало віру — іноді виливаючись у гірку іронію на адресу матері, попри її незбагненну витримку

Звісно, він не був безбатченком: Сергій був доброю, турботливою людиною. Але генетика — це не просто набір ознак. Хочеш чи ні — все одно тягне до свого. До справжнього. До рідного.

Звісно, його не можна було назвати безбатченком: Сергій був людиною доброю й турботливою. Та кров — це не просто набір ознак. Хочеш цього чи ні, а серце все одно тягнеться до свого, до рідного

Вікторія не квапилася з цією зустріччю. Так само й Євген. Він не хотів, аби син побачив його в такому жалюгідному становищі. Тож зустріч вирішили відкласти — до тієї миті, коли він бодай зможе підвестися на власні ноги

Минуло чимало часу, та коли довгоочікувана мить нарешті настала — Марко нетерпляче чекав зустрічі, про яку мріяв усе життя.

Сергія це тривожило. Адже Євген був біологічним батьком хлопця. Відчуття відсторонення не полишало його: вони з Марком роками були поруч, а тепер раптово з’явився гість із минулого. Та попри все, Сергій прийняв це як належне.

І ось — мить настала. Євген рухався повільно, проте вже впевнено тримався на ногах. Голос так і не повернувся, тож він користувався спеціальним пристроєм, який майстерно відтворював його інтонації. Та це не було перепоною — голос звучав живо й природно.

Вікторія з Сергієм орендували квартиру неподалік своєї. Євген усе ще потребував нагляду, тож це рішення здавалося найкращим.

День зустрічі нарешті було призначено. Марко хвилювався: з чого почати, про що говорити? Людина, яка мала б бути найближчою, залишалася цілковитою загадкою. Усе його життя минуло без батька. Хто він насправді? Зі слів матері, колись він був одним із найкращих у своїй сфері.

І все ж — попри страх, попри сумніви — бажання зустрітись перемагало. Марко готувався до цієї події, мов до аудієнції з монархом: репетирував кожну фразу, прокручував у голові можливі відповіді, формулював запитання. Це стало для нього справжнім випробуванням.

Попри всі сумніви, бажання зустрітися брало гору. Марко готувався до цієї події, немов до аудієнції з монархом: репетирував кожну фразу, прокручував у голові можливі відповіді, добирав запитання. Для нього це було справжнім випробуванням.

Євген, своєю чергою, також нетерпляче чекав на цю мить. Він попросив Вікторію придбати для нього найкращий костюм і допомогти йому привести себе до ладу.

Йому й досі було важко контролювати рухи, тож навіть просте гоління ставало мукою: руки тремтіли, лезо ковзало, залишаючи на обличчі порізи. Після кількох невдалих спроб усе ж дозволив Вікторії допомогти.

— Євгене, ти що, зовсім з глузду з’їхав? Що ти зробив зі своїм обличчям?! Негайно припини!

Вона посадила його, набрала гарячої води й швидко виправила наслідки його невдалого гоління.

— Ось так. Принаймні поки що дозволь робити це мені

Він ледь усміхнувся.

— Спасибі.

— Та не хвилюйся так, це ж просто зустріч.

— Зустріч із сином.

— Євгене, він гарний, вихований хлопець. Усе буде добре.

— Дякую тобі… Не знаю, за які заслуги мене нагородили твоєю турботою

Вона відчувала його щиру вдячність та не більше цього. Відповідальність перед власною родиною не дозволяла їй навіть подумки повертатися в минуле

Кімната випромінювала стриману урочистість: охайний костюм, свіже виголене обличчя, букет на столі, дві склянки й пляшка води — все це нагадувало ритуал примирення, втілений у простих деталях.

Євген час від часу зиркав у дзеркало на протилежній стіні, боячись, що його вигляд може засмутити Марка.

І раптом за вікном пролунав пронизливий свист шин — Сергій різко загальмував просто біля входу.

Вікторія виглянула.

— Ось і вони

Євген напружився. Очікування ставало нестерпним. Коли мить зустрічі наблизилася, йому перехопило подих. Здавалося, серце ось-ось вистрибне з грудей і помчить запиленими міськими вулицями. Та він змусив себе опанувати — аби не загострювати й без того напружену атмосферу.

Тим часом Сергій і Марко увійшли до під’їзду й почали швидко підніматися східцями. Та раптом Марко зупинився.

— Що сталося? — запитав Сергій.

— А якщо в нас не вийде розмова?..

— Чому ти так думаєш?

— Я бачив його лише прикутим до ліжка. А тепер, наче повстав з мертвих, при тому що ми давно втратили віру в його повернення.

Сергій зійшов на сходинку нижче.

— Марку, він чекає на цю зустріч не менше за тебе. У нього немає жодних упереджень. Він теж хвилюється. Але, попри все — він твій батько. Мені теж нелегко. Я виховував тебе, а тепер з’являється він — наче ні звідки. Я теж переживаю… та це не дає мені права забороняти вам зустрічатись.

Марко глянув на нього й мовчки рушив угору. Сергій, не додаючи жодного слова, пішов слідом.