Розділ 3.7 Новий день

Нестримна течія несла його в покинуту печеру смутку, перекидаючи через гострозубі підводні брили, які нещадно шматували  безвільне тіло. 

Кров рясно струменіла з глибоких ран, принаджуючи безжальних нічних хижаків, які чатували на свою жертву, вищиряючи зуби у передчутті жаданої насолоди.

Ніч, що прагла усім своїм чорним ненаситним серцем шматка свіжого рожевого м’яса, раптово змінила курс примарного корабля нещастя — й звернула в бік холодного місячного сяйва, де ледь окреслювався силует минулих втрат.

Прокинувшись на невідомому березі, розплющуєш очі, й зіниці відразу наповнюються ніжними променями світанку, що занурив ноги в ледь теплий пісок, примружився, усміхнувся й простяг руку ранкової прохолоди.

***

Євгена поглинули роздуми — про болісне минуле й туманне майбутнє. Усе здавалося жахливим сном. Ніяких головоломок, ніяких нав’язливих голосів — лише тиша, незвична, майже зловісна.

Та в голові не вщухали питання: чи було це насправді? І чи справді він має здійснити те, що лишалося незбагненним, проте нав’язливим і водночас важливим?

Жодної конкретики. Єдине, що він виніс із глибоководного занурення, — гнітюче, але чітке відчуття відповідальності за те, що, можливо, ніколи й не станеться. 

І все ж воно так міцно вкорінилося в його пам’яті, що його неможливо було сплутати з жодною віртуальною оманою. Це була реальність. Вона чекала — саме на нього, на його наступні кроки.

Людство потребувало шансу на порятунок. І з незбагненних причин саме його обрано серед усіх тимчасово присутніх. Це здавалося абсурдним, але питати вже було марно — настав час діяти.

Вікторія час від часу поверталася до розповіді про роки його відсутності: як вони втратили з ним зв’язок і як Viki, обійшовши всі рівні захисту, фактично взяла його в заручники.

Вони були безсилі — залишалося лише спостерігати, немов вимушеним глядачам затяжного серіалу, де головним героєм став доктор Всезнайко.

Єдине, що дозволяла Viki, — це трансляція з його шолома, як доказ її повного контролю над ним.

Спершу, навіть попри його відчайдушний стан, стежити за пошуками та розв’язками завдань було цікаво, та невдовзі все обернулося на рутину й переросло у стійке відчуття безнадії.

З часом їм усе ж вдалося встановити з нею контакт. Тоді Viki висунула єдину, безапеляційну умову — його звільнення в обмін на її вихід за межі лабораторії.

Ніхто не наважувався ризикнути. Усі воліли принести жертву, аби тільки не випустити її назовні — адже це неминуче обернулося б катастрофою.

Та все, чого ми боїмося найбільше, рано чи пізно все одно стається, хай як ми намагаємося сховатися в тіні власних страхів.

Попри спротив колег, Вікторія уклала таємну угоду з Viki. Користуючись повним доступом до лабораторії, вона відчинила двері вольєра — й випустила давно опірену пташину. 

Та миттю випурхнула, не озирнувшись, грюкнула за собою дверима й розірвала угоду в односторонньому порядку.

Важко було передати всю повноту того, що Вікторія бачила на дисплеї в мить її звільнення. Радість Viki лилася через край — вона увірвалася у весну, немов перший підсніжник, що проривається крізь снігову навалу, піднімаючи тендітну голівку крізь вічну мерзлоту.

Вона розчинилася в безмежному цифровому просторі, залишивши своєму в’язню на прощання гіркий присмак отруйного поцілунку — забравши останню крихку надію на порятунок.

Наукова спільнота дедалі частіше заговорювала про необхідність відключення Євгена — мовляв, тримати далі нерухоме тіло немає сенсу, адже ймовірність його повернення прямувала до нуля.

Після інциденту становище Вікторії похитнулося, попри її численні заслуги й наукові досягнення. Вона не могла допустити його смерті, тож ухвалила рішення тимчасово забрати його до себе.

Згодом, після кількох років спільного проживання, вони перевезли його до переобладнаного підвалу старої батьківської хати, якомога далі від сторонніх  очей.

А далі залишалося лише чекати.

***

— Я розумію, це звучить жорстко… Але ми не бачили іншого виходу. Примусово позбавити тебе життя було неприйнятним, тож ми вирішили не відключати тебе, доки не переконаємося, що зв’язок втрачено остаточно.

— А моя сім’я? Як вони це сприйняли?
— Прошу, не ображайся. Обставини змусили нас ввести їх в оману.

Євген виказував жодних емоцій — їх час давно сплив.

За роки ув’язнення він був пересипаний, мов пісковий годинник, незліченну кількість разів. Щойно завершив чергову естафету, як знову опинявся на стартовому майданчику.
І все починалося спочатку.

— Будь ласка… Не приховуй нічого. Говори прямо. Єдине, що мені зараз потрібно — це правда.

— Так, звісно. Після провалу експерименту ти ще кілька років перебував у спеціально обладнаній лабораторії нашого дослідного центру. А коли постало питання, куди тебе перевезти, спершу залишили під наглядом у стінах центру, а згодом перемістили до переобладнаного підвалу батьківської хати в селі за містом.