Розділ 3.6 Світанок

Відкриваючи книгу, важко вгадати, які сни чекатимуть на тебе.

Розправлене простирадло розтікається ароматом розпростертого неба. 

Світанок мчить безмежними просторами вчорашнього похмілля, очищаючи вени від нестерпної ентропії. 

Розплющує очі, спалахує у зіницях, робить прямий масаж серця й простягає руку в’язневі тримірного трясовиння.

Все довкола оживає. Легені, немов уперше, повільно наповнюються освяченим повітрям, звільняючись від нічних поневірянь.

Тіні ховаються у свої схованки. 

Віра у воскресіння — не прострочений мотлох минулих століть, а цілюще джерело, за яке слід боротися до останнього подиху. 

Мізерний промінь надії, що пробивається крізь завали стереотипів, є тією рятівною тростиною, що дозволить знову відчути під ногами життєву твердь.

***

Вікторія застигла в проході, немов зачарована, вдивляючись у його розплющені, живі очі. Та, здавалося, він не бачив ані її, ані самої кімнати — увесь його погляд був прикутий до пустої, холодної стелі, що стала німим свідком тих довгих років, проведених у цьому таємному закамарку.

З-за її спини обережно виглянув Сергій, але Вікторія зупинила його легким жестом — закликаючи зберігати спокій.

— Тихо, Сергію. Не метушися, — прошепотіла вона.

Повільно, з трепетом, вона обійшла ліжко і зупинилася поруч. Здавалося, Євген не реагував на її присутність. Рятівна маска й далі монотонно нагнітала повітря, лишаючись провідним голосом цього скромного апаратного ансамблю, що лунав у мороці людської безпорадності.

Вона стояла, затамувавши подих, не знаючи, з чого почати, відчуваючи, як усередині наростає напруження. Сергій все ще стояв у проході, пильно стежачи за кожним її рухом. Він був ученим — людиною логіки, доказів і раціонального мислення, проте те, що поставало перед його очима, перевертало саме поняття реальності

Вона ще раз кинула погляд на монітор — показники були дещо завищені, проте залишалися в межах норми. Повільно нахилившись до нього, вона ледь чутно прошепотіла:

— Євгене... ти тут?

Його губи ледь помітно ворухнулися, повіки здригнулися, і в очах спалахнув слабкий, але виразний відблиск — прозорий, мов найчистіший кришталь. А тоді по щоці повільно скотилася сльоза — вистраждана й мовчазна, народжена з болю та радості водночас.

Вікторія більше не могла стримувати нестерпний біль, що роками осідав у її душі. Її плечі здригнулися, і вона, в унісон з Євгеном, почала тихо схлипувати, заливаючись рясними, невтримними слізьми, які марно намагалася витерти руками.

Бар’єр, що роками втримував у собі велетенську брилу емоцій, тріснув і розсипався в одну мить. Саме в ту мить, коли він повернувся у світ тимчасово живих, так несподівано й водночас очікувано.

Вони плакали разом, розділяючи спільний біль і радість, зливаючись у мовчазному танці очищення, де кавалер надто довго зволікав, прирікаючи обраницю роками миритись із його тривалим мовчанням.

Світ перевернувся догори дриґом. Принцеса, озброєна загартованим клинком терпіння, простромила кам’яне серце чудовиська, й, не вагаючись ані миті, самотужки винесла зачарованого принца з палаючого замку, стелі якого ось-ось мали обвалитися, поглинаючи все довкола у вогняному шквалі уламків.

Вона не вимагала жодної подяки за свою жертовність. Найвищою нагородою за її незламність стали ті самі сльози — чи то болю, чи то радості — що обмили її стомлену душу очищувальним водоспадом і стали мостом над бездонною прірвою розлуки, яка довго розділяла дві зламані долі.

***

Вони з Сергієм узяли відпустку й повністю присвятили себе його реабілітації.

Щоб зробити Євгена транспортабельним, довелося докласти чималих зусиль — і фізичних, і моральних.

Він був немов живий мрець: м’язи настільки ослабли, що навіть найпростіші рухи завдавали йому пекельного болю.

Кожен день перетворювався на битву з червоними драконами минулого. Він починав із нуля: знову вчився рухатися, самостійно приймати їжу та робив перші несміливі спроби відновити мову.

Віртуальний світ, у якому він провів незліченну кількість часу, здавався раєм порівняно з реальністю, до якої він повернувся. Та він не мав права опускати руки — крок за кроком віддаляючись від скляної кулі з вічно штучною заметіллю.

Вона боролася за нього навіть тоді, коли віра перетворилася на брудну, подерту шмату, якої легше було позбутись, аніж нескінченно накладати латки.

Один необережний порух — і стілець під ногами виснаженого тіла падає набік, ставлячи крапку в нескінченних земних стражданнях. Але вона ніколи не допускала такої думки. Вона залишалася тим рятівним острівцем, де невтомно палав маяк надії, щедро підживлюваний оливою її милосердя.

Коли Євген, немов маля, нарешті спромігся зробити перший крок, Сергій став для нього янголом-охоронцем — мовчазним, уважним, завжди поруч, готовим підтримати за руки на кожному його русі.

Вони не поспішати оскільки цілком усвідомлювали, що усе має йти своїм природним  шляхом.