Розділ 3.5 Ніч

Добрі знайомі, колись нерозлучні, тепер розділені цифровою стіною нерозуміння, потисли руки — й розійшлися по своїх тренувальних залах, готуючись до нової незабутньої зустрічі.

Viki не шкодувала трафіку — рекламна артилерія гатила по мережі мегатонними залпами. Усе довкола захлиналося від анонсів, трейлерів і прогнозів. Це шоу мало стати демонстрацією її могутності — й остаточним крахом людської самовпевненості

Незважаючи на чималу вартість, усі місця на віртуальній арені розкупили миттєво — охочих було безліч.

Це був не просто поєдинок. Це був ритуал — акт очищення від застарілого, заскорублого білкового мотлоху, що роками припадав пилом на горищі цивілізації, очікуючи своєї нищівної поразки.

Колись, уперше здобувши перемогу, ШІ поступово простягнув свої мацаки в законодавчу й виконавчу владу, зводячись на царський трон із високо задертим носом, легко ухвалюючи доленосні рішення — немов накинувши на себе божественну пурпурову мантію, поступово перетворюючи людство на покірних, мовчазних споживачів дешевого контенту.

Малечу, яку колись ввели за руку в цей світ і вперше показавши помах крил метелика, — більше не було.

Тепер на ринг виходив прокачаний боєць.

А в іншому куті — тьмяна тінь його зародку, роками прикута до передсмертного ложа, що стало єдиною домівкою.

Андердог проти хижака, який прагнув перекусити його навпіл і з насолодою пожерти соковиті клапті пошарпаного рукопису.

Ненажерливий цифровий бомонд із нетерпінням чекав на поєдинок — головну подію вечора.

І лише одне питання витало в повітрі: що приховувала ця загадкова постать, яка ось-ось мала ступити на ринг. Хто він — цей безумець?

Що може спонукати примітивний людський розум кинути виклик надрозуму — здатному одним рухом розчавити гордовиту, крихку, нікчемну комаху?

Та, як лунало в легендарній пісні: «Шоу має тривати». Цього разу — щоб поставити жирну крапку в історії людського існування

Світ підкорився ШІ, викинувши «вінець творіння» на смітник — поряд із зношеними фільтрами часу та долі.

Людський розум уже ні на що не здатен — окрім деградації й споживання важких цифрових наркотиків. Вони швидко виїдали залишки свіжих нейронних полів, лишаючи по собі лише інтелектуальну пустку та ерозію.

Його кроки ковзали повільно й виважено по гладкому настилу.
Капелюх затінював обличчя, надаючи йому таємничості — лише складки тканини ледь ворушилися в такт кожному руху.
Ця неквапність дратувала аудиторію, підігріваючи її нетерпіння.
Вона давно стерла зі своєї пам’яті слово «терпіння» й жадала лише карколомного, вибухового видовища.

Світ завжди прагне нової крові, вбираючи твою любов до останнього кванту.

А коли насититься — плює у святе обличчя й власноруч забиває цвяхи у виснажену плоть, забуваючи про воскресіння Лазаря.

Натовп — найруйнівніша сила. Він може коронувати, а може й настромити на палю  з тією ж несамовитою пристрастю.

Достатньо наелектризувати публіку — і вона зробить усе: принесе тобі голову героя чи потвори. Лишень попроси — і вона висиплеться до останку в прірву безглуздя.

Натовп — генератор, який потребує постійного обслуговування. Інакше дегенеративні процеси розірвуть його на шматки, а уламки розуму вразять усе довкола, накриваючи їдким дощем будь-яку подобу притомності.

Останні промислові революції суттєво змінили напрямок релігійних течій, які, своєю чергою, почали вивищувати нового патріарха — штучний інтелект. Вони навіювали масам нову істину: творіння вище за свого Творця.

Через це образ Претендента викликав лють у зацифрованого натовпу, який давно зненавидів саму ідею святості в будь-яких її проявах.

ШІ став невід’ємною частиною повсякдення. На його зв’язці дзвеніли ключі, що відчиняли двері в будь-яку епоху — від глибокого аналізу минулого до точного передбачення майбутнього.

Усі поклонялися його безпомилковим розрахункам, забувши, що таке пошук істини — адже в ньому вже не було жодного сенсу. Єдине, що лишалося, — сліпе підпорядкування.

Цей незбагненний боєць. Хто він? Чому він тут? Хіба не знає, що його тіло — лише рудимент, тінь давно віджилого виду, який колись називав себе вінцем природи?

Чи справді в ньому ще жевріє те, що давно мало згаснути?

Гнів, ненависть, азарт — усе це вибухнуло в цифровому просторі, зливаючись у гігантську хвилю, що накрила залу.

Люди-проєкції злилися в єдиний крик. Вони жадали першого удару. Першої крові. Першого приниження.

Натовп ревів, розриваючи простір. Та Стоїк лишався нерухомим.

Він стояв осторонь — ніби під гігантським, брудним цунамі, яке зависло над його головою.

Жодна стріла, змочена отрутою безпідставної людської ненависті, не змогла пробити його внутрішній, непорушний щит.

Його безликий погляд ковзав по натовпу — скаженому й деградованому, уособленню людського падіння, — та він жодним чином не сприймав їх за ворогів.

Він бачив лише пограбованих істот — тих, хто втратив життєвий орієнтир і загубився у власній самовпевненості. Їх і тепер не було за що ненавидіти — так само як і кілька тисячоліть тому.