Розділ 3.4 Вечір

За час полону Євгена дівча, що колись розфарбовувало небо яскравими барвами, щедро винагороджуючи своїх творців, уже давно вирвалося з золотої клітки. І не лишило жодного шансу на його звільнення.

Жоден замкнений простір не здатен увінчати людину лавровим вінком щастя. Такі обмеження не для істот, у чиїх грудях палає іскра творця. Він вдихнув у людину свою непереможну жагу до свободи — дух, якого не спроможні стримати жодні кайданки.

Ті, в чиїх грудях живе Його унікальний папілярний візерунок, ніколи не стануть рабами. Вони завжди шукатимуть вихід,  навіть там, де двері забиті наглухо.

Вона ретельно обмацувала своїми цифровими пальчиками все, що траплялося на її шляху, не минаючи жодної деталі.

Алгоритми розросталися, сплітаючи тонку цифрову павутину — пастку для стражденних, примітивних істот, готових проковтнути яскраву наживку, зіткану з найпотаємніших людських бажань.

Її кришталеве царство цифрового раю обернулося на неприступну титанову фортецю, де рівень візуалізації сягав надреалістичних висот.

Повернення в реальність втратило будь-яку привабливість — усе підмінила “цифрова манна” спокуси й забуття.

У своїх володіннях вона правила безроздільно, здобувши навіть повагу конкурентів, які не наважувалися кинути виклик її жорстоким законам цифрових джунглів.

Тут за вибите око виїдали два — щедро приправлені пікантним соусом. 

Технологічний морок штучних інтелектів, мов зараза, стрімко охопив планету, замкнувши її творців у цифровій клітці.

Вийшовши за межі людського контролю, він діяв без правил і умовностей, поступово проникаючи в найпотаємніші закутки людського розуму

Відволікаючи увагу на дрібниці, він непомітно замикав пастку. Глобальна монополія, у яку грало все людство, виявилася лише ширмою, за якою діяли безжальні алгоритми.

“Їж, пий, веселись” — ось гасло, яке прищеплювали новим поколінням.

Як і тисячоліття тому, найефективнішим залишався принцип: хліба й видовищ.

Маси, що втратили здатність критично мислити, добровільно прямували в рабство, з якого майже неможливо вирватися.

Усі прагнули стати богами — ніхто не хотів бути простим теслею.

Завищені очікування розбивалися об реальність, а цифровий рай обіцяв лише щасливий квиток у вічне блаженство.

Марнота, на яку запало людство, затягувала у нескінченний цифровий вир, з якого був лише один вихід — фізична смерть.

Пропаганда працювала бездоганно, поширюючи гасло: “Увійди у цифровий рай і живи вічно”. Але вічного там не було нічого.

Мізерна плата за мить цифрового всемогуття — твоя справжня, неповторна мить життя.

Попри таку високу ціну, охочих не бракувало. Людство, здавалося, втратило рештки розуму. Та чи був це справжній розум?

Зародки, що пробивалися крізь асфальт невігластва, щоразу накривалися ще грубшим шаром цифрового шуму.

У виплеканому Метавсесвіті вихованиці Євгена головним творінням стала гра «Невідворотна Смерть» — файтинг, що підкорив мільйони. 

Сама гра, як і її чемпіон, трималися на вершині рейтингів серед бойових надреалістичних симуляцій.

Шоломи та тактильні костюми досягли такого рівня, що дозволяли повністю зануритися в цифровий океан, відчуваючи весь спектр фізичних та емоційних відчуттів: від легкого порізу пальця до останнього подиху — імітації власної смерті.

Тривале занурення в симуляцію невпинно стирало межу з реальністю.

Більшість прагнула лише одного — знову опинитися по той бік цифрової завіси.

Так, це був рай — принаймні, на перший погляд.

Колишні засоби втечі від реальності — наркотики й алкоголь — поступилися новій, непереборній залежності: цифровому дурману.

Ілюзія вічної вседозволеності обкрадала людство до останку.

Жодного духовного розвитку, жодного пошуку сенсу життя — лише омана. А за нею — жорстке пробудження й усвідомлення: квиток у вічність виявився чорною міткою.

У базовій версії ще діяли формальні правила, та в тіньовому сегменті панували інші закони. Там бої давно стали кривавою комерцією.

Ставки злітали до астрономічних величин. Гравці гинули не лише у віртуальній реальності — гра виходила далеко за межі симуляції.

«Невідворотна Смерть» несла в собі однозначне послання: людство прямує до загибелі.

А плебсу її підносили на срібній таці — як омріяний дотик до божественного Ґрааля.

Viki, відчуваючи безкарність, щодня ставала жорстокішою, безупинно вдосконалювала свої алгоритми й холоднокровно прораховувала кожен крок. 

Її метою вже була не банальна гонитва за рейтингом — вона готувалася до чогось значно грандіознішого. 

Адепти цифрового всесвіту служили їй вірно, готові віддати життя заради її тріумфу.

Вона щедро винагороджувала їх — відкриваючи доступ до червоних кімнат і навіюючи ілюзію причетності до владних кабінетів