Розділ 3.2 Пацієнт

На екрані годинника Вікторії раз по раз спалахували повідомлення, сигналізуючи про зміни в системі життєзабезпечення її підопічного.

Вона вивела всі показники: рівень серцебиття зашкалював. Відбувалося щось надто незвичне.

— Помилка?.. — майнула думка.

Повернувшись в головне меню, вона вивела на дисплей зображення безпосередньо з шолома. Після незначної затримки на екрані з’явилось розмите зображення. Вікторія втупилась в нього, затамувавши подих і не відводячи очей ані на мить.

Євген плив під водою. Його руки розтинали густу темряву, занурюючись дедалі глибше в безпросвітну чорну безодню.

Попереду тьмяно мерехтіло світло, що з кожним рухом наближалося й розросталося.

Досягнувши його, він не зупинився й увійшов усередину.

Зображення зникло.

Вікторія активувала машину й без вагань кинулася до свого пацієнта.

***

Вирвавшись на трасу, вона різко прискорилася. В душі водночас боролися цікавість і тривога.

— Що відбувається? — невпинно майоріло в її думках.

Вітер обдував обличчя крізь прочинене вікно. Колеса, підхопивши крутний момент, тихо шелестіли у вечірній тиші, сумлінно виконуючи своє призначення.

Вона ще ніколи не мчала так швидко. Серце вже було поруч із потаємним другом, тоді як тіло лише долало просторову відстань.

Червоне світло не стало на заваді нагальній зустрічі: машина промчала перехрестя, залишивши позаду розмиті червоні вогні.

Дорога різко звернула праворуч, де вицвілий вказівник сповіщав про початок села з іронічною назвою — Райське.

Село, що стало усипальницею живого мерця, який раптово вирішив прогулятись під місячним сяйвом.

За кілька хвилин вона загальмувала перед облупленою старою хатою. Ворота гучно привітали господиню — пронизливо скрипнувши. Вікторія рушила до вхідних дверей, та раптом пройшла повз.

Позаду будинку, під невеличким навісом, тулився закинутий підвал. Кілька сходинок униз і вона вже стояла перед масивними дверима, що роками вірно оберігали чужі таємниці за ховалася гладка металева поверхня.

Тихий механічний шурхіт — і двері повільно відсунулися, впускаючи всередину незмінну відвідувачку летаргічного в’язня.

У приміщенні спалахнуло світло, заливаючи все навколо холодною штучною білизною.

Скинувши куртку, вона ступила всередину.

Посеред кімнати, оповитий мереживом трубок, лежав її безмовний вирок.

Його груди ледь помітно здіймалися, підкоряючись ритму машин, що підтримували життя в цьому сухому тілі, яке у стерильному світлі, нагадувало добре збережену мумію.

***

Що змусило її зайти так далеко? Чого вона справді прагнула? Питань було більше, ніж відповідей.

Невідома сила штовхала її продовжувати цей інерційний рух.

Чималу частину життя вона віддала догляду за тілом, що вже давно не лишало жодної надії на повернення.

З глибини зраненого серця невпинно виринав голос, що не дозволяв перерізати крихітну нитку, яка ще зв’язувала його з цим світом.

Вимкнути? Вирвати з цього забуття? Для неї це було непосильним.

Його існування обернулося на п’єсу з одним-єдиним актом — безперервною подорожжю в потойбіччя. І ця подорож стала їхнім спільним прокляттям.

Усе, про що вона мріяла, вмить перетворилося на згарище, де дотлівала остання надія на щасливе, але водночас примарне майбутнє.

Їхні стосунки, потай народжені в мороці сумнівів і недомовок, не давали їй жодної опори. Вона розривалася між двома світами, не відчуваючи ґрунту під ногами.

Що вона могла вдіяти? Кохання виявилося сильнішим за будь-які доводи розуму. І вона, всупереч здоровому глузду, чекала, що доля владнає все без її втручання.

Як можна жити на дві сім’ї? Вона не могла цього збагнути.

Та коли вони залишалися разом, усе інше відходило на задній план.

У його обіймах вона розквітала, відчуваючи себе живою — навіть знаючи, що він знову й знову повертатиметься до іншої

Навіть час виявився безсилим — він не зміг стерти його з її серця, залишивши там теплий куточок для єдиного справжнього кохання.

Тому вона не знаходила в собі сили покласти край цій боротьбі. Не могла залишити зраненого звіра, який давно перестав бути тим, ким вона його пам’ятала, — і тепер благав лише про одне: «Відпусти».

***

Вона повільно обійшла його, ковзаючи поглядом по спокійних, кістлявих рисах обличчя.

Підійшла до стенда з приладами й перевірила показники.

— Привіт, любчику, — тихо прошепотіла, стежачи за монотонним биттям його серця. — Щось змінюється у твоєму спустошеному світі, чи не так?

На моніторі — жодного зображення. Немов зв’язку ніколи й не існувало.