Розділ 3.1 Прихисток

Сон кволо покидав насиджене місце, поступаючись обіймам ранковій свіжості, що дбайливо огортала хатину на околиці села.

Природа, солодко позіхала та потягувалась в очікуванні нового дня. 

Важкий абажур повік ховав ледь жевріючі вогники, оповиті нічною прохолодою.

 Як добре в теплому, затишному ліжку… Ковдра — моя фортеця від нічних потвор. Занурившись в ейфорію солодкого сну, втрачаєш бажання повертатися до реальності. Хочу лежати із заплющеними очима, відвернувшись від вікна, крізь яке рветься вічний кінець світу, і споглядати образи, що невблаганно тануть у серпанку ранкового воскресіння. 

Потойбіччя, поглинаючи душу, звільняє її з ранковим голосінням півня, зачиняючи двері до світу непевних видінь.

Що є реальність? Питання, що вічно не дає спокою людству.

Де простягається долина вітрів, які нестримно несуться крізь світи, крізь забуті простори холодних прерій людської нерозсудливості?

Я не хочу й не буду розплющувати очей, доки не розійдуться шви ілюзій, щільно зшитих повіками.

Реальність ледь чутно постукує у двері зворотного відліку, нашіптуючи крізь замкову щілину: опиратися марно. А стартовий майданчик уже чекає кроку на твердий, інопланетний ґрунт прозріння.

І я ступаю…

***

Село, до основи якого приставлено нагострену сокиру невблаганної совісті, попри передсмертні конвульсії, ще тримало свій курс за подихом невизначеної троянди вітрів.

Останній подих — і стрибок у забуття. Та крива серцевого ритму не поспішала випрямитися, знову й знову здіймаючись вершинами самотності.

Жменька кволих мешканців сновигала, мов привиди, тягнучи сіру буденність, якою мовчки ділилися один з одним.

Хата на краю села стала останнім прихистком вигнанця — в’язня безстрокового вироку, що балансував на межі забуття.

Її вікна безнадійно вдивлялися у вулицю, припорошену людськими долями. 

Невблаганний час роз’їдав її плоть до кісток, змиваючи все очисним і водночас руйнівним небесним водоспадом.

Зазеленілий дах просів під тягарем цього невловного велета, що без вагань сідав верхи відпочити.

Здавалося, досить було востаннє вмоститися на викривленій спині цієї престарої пані, аби вона тріснула навпіл, поховавши під уламками всі спогади про колишню сімейну ідилію.

Вікна й двері теж не були обділені увагою невтомних стихій, доповнюючи спотворений часом пейзаж своїм понищеним, облупленим убранням.

Бруд затулив очі старим, місцями потрісканим шибам, позбавивши їх останньої надії побачити навколишній, злиденний світ крізь помутнілий з роками кришталик.

Беззубий штахетник низько похилився додолу, кланяючись нечисленним гостям і сподіваючись нарешті повернутися в лоно матері-природи, розчинившись у її обіймах до останку.

Хвіртка, з останніх сил учепившись за потемнілий пілон, покректувала своїми стертими суглобами, тримаючи за руку таку ж знедолену сестру — вікову браму.

Іржавий замок, немов старий бувалий пес, тримав оборону цієї трухлявої конструкції до останнього гнилого зуба.

Довкола блукали непрохідні зарості, ведучи свій дикий переможний танок над людською недбалістю.

Єдиною чистою, протоптаною смугою, що стояла осторонь цієї вакханалії, лишалася стежина, яка сяяла охайністю.

Час — безжальний суддя, що не має ані краплини милосердя навіть до батьківської, безсмертної сільської хати, від якої давно тхнуло розрухою, смертю й забуттям.

Вона стала ідеальним захистом від людської захланності та цікавості, роками не дозволяючи нікому порушити її тишу.

Єдине, що надавало цій старій хоч трохи шарму, — невеличкий параболічний капелюшок, захований на зворотному боці й перетворений на невід’ємний аксесуар останніх років.