Розділ 2.6 Команда

Яка глибина падіння за відсутності дна? Скільки триває занурення без жодного білого мазка? Іще з народження ти опираєшся карколомному стрибку в непроглядну, звабливу порожнечу, що невпинно нашіптує: "Йди до мене. Я — Шлях, Істина і Життя".

В жодному разі, не губи свій шлях у розпанаханих тернах болю. Кожен може оступитися — впасти в багнюку власного блювотиння. Але головне — підвестися, обтрусити пил із підошов і йти далі. Кровоточиві рани гояться без сторонньої помочі, отримавши дієвого ліку —  терпіння.

Світло, що силоміць проривається з-під заскорублих струпів досвіду, живить сильніше, ніж вічно голодна сновида потойбіччя.

Простромивши святе серце, скалічений ангел не прагне помсти і не глузує з твоїх відтятих крил. Натомість він зволожує твої рани цілющим бальзамом покаяння.

Жодна жертва не є марною. Вона кладе на шальку терезів пір’їну — ту саму, що може виявитися вирішальною. І лише тоді ти скидаєш закривавлений одяг, вдягаючи сяйво місячної ночі — у якому вже немає потреби ховати відточене лезо правосуддя.

***

Євген не міг дозволити собі занадто довго прохолоджуватись під затишною кроною вічно зеленого дерева, оскільки з глибини постійно долинав невгамовний голос, не даючи жодного шансу нав’язливій ентропії. 

Понад усе він прагнув повернутись — щоб виправити скоєне, відновити втрачений спокій і покласти фундамент нової, гідної реальності. 

Він був ладен іти до кінця. Смерть фізичної оболонки його не лякала. Лякала інша думка — чи справді він готовий до повернення?

П'ятнадцять років… Величезний проміжок часу — і все ж хтось досі чекає. Він не мав права змарнувати цей шанс.

— Я готовий.

— Виглядаєш рішуче.

— Пригадуєш своє останнє місце в симуляції?

— На скільки я пам’ятаю, моя схованка була вщент зруйнована. Тікаючи, я заховався в печері над прірвою. Там, охоплений думками, я занурився у внутрішню тишу — і врешті втратив свідомість… а потім опинився тут.

— Як би жорстоко це не звучало, але тобі доведеться повернутись саме туди. Та спершу — невелике навчання. Воно допоможе тобі дати прочуханки нашій неслухняній дівчинці. 

— Передусім запам’ятай: твоє тіло тобі не підвладне. Те, що ти бачиш — тотальна симуляція. Чистий розум не має форми, а все, що відбувається — лише фікція. Усі твої блукання й пошуки виходу — це топтання на місці, обман. Це гра, в якій ти вже отримав мат, але все ще переставляєш фігури, не усвідомлюючи, що опонент стоїть над тобою й смикає за нитки. Твоє завдання — не привертати його увагу, а вийти за двері, залишивши його наодинці з гральною дошкою. 

— Суцільні метафори.

— Ти мусиш створити власну реальність. Сподіваюся, це не стане для тебе надто складним. Оскільки чистий розум не має форми, тому твій шлях — через серце. Це єдине місце, де б’є живе джерело. Напившись із нього, ти вже не будеш таким, як раніше. Ти станеш частиною справжнього живого світу, де ти господар, а не підневільний.

Вона стала поруч. Її рука раптово пронизала його груди й витягла яскраво сяючу сферу. Він здригнувся. Це мало б бути боляче, але він відчув лише прохолоду.

— Не бійся, це твій духовний атом. Наріжний камінь, за який ведеться боротьба. Візьми його.

— Мені трохи страшно...

— Просто візьми.

Він простягнув руки, і раптом Сіріус зойкнула. Сфера вислизнула з її долонь — і впала... просто йому в руки. Його наче пробило струмом. Він аж присів, вирячився на неї й застиг. Сіріус дивилася на нього, і на її обличчі розпливлася усмішка.

— Попався! — розсміялася вона.

— Я ледь не… — він важко дихав, намагаючись усвідомити, що сталося.

— Вона не з кришталю. Коли ти занадто пірнаєш у мої слова, я мушу виштовхувати тебе з човна, щоб ти трохи освіжився й не “зависав”. Ти ж сам казав — маєш урятувати Всесвіт, чи сферу… неважливо.

 — Чому "неважливо"?

— Не гальмуй. Просто гра слів.

— Вічно ти з цими жартами! На кону — моє життя.

— Ого, яка цінна річ. На кону виживання всієї людської раси. Якщо одну піщинку здує вітер — решта навіть не помітить її зникнення.

Сіріус без попередження втиснула сферу назад у його груди — і все миттєво змінилося. 

Вона витягла з-за спини старий, трикутний капелюх, який миттєво опинився на голові Євгена. Одяг Євгена перетворився на темно-синій мундир зі срібними ґудзиками, а в руках з’явилися компас і підзорна труба. Вона теж зазнала змін — в схожій формі з золотими ґудзиками.

Вони стояли на величезній палубі фрегата, що спокійно гойдався. Довкола було чути скрип дерев’яного настилу, шум вітру і приглушене теліпання канатів об щогли. 

— Шкіпере, шкіпере! — кричала вона йому в обличчя. — Не стій, дідько тебе бери! Свистати всіх нагору!

Євген розгубився, не знаючи, що відповісти, але інтуїція вмить відреагувала.

— Так, капітане! Буде зроблено! — крикнув він

Він помчав до корабельного дзвону й вдарив так сильно, що звук рознісся всіма закутками судна.