Розділ 2.5 Інший вимір

Він лежав із розплющеними очима, поринувши в нещодавно воскреслі спогади — без них йому було спокійніше, але водночас їх страшенно бракувало. 

Смуток і радість, що належали лише йому, стали симбіозом пізнання внутрішнього шляху. Ніхто не мав права вирвати ці вистраждані, живі сторінки, освячені самим життям. 

Гра в добропорядність, замкнена в надміцній часовій капсулі, дала збій. Доволі міцне перо, несподівано надломилося, заливши затверджені сторінки життєвого рукопису — майстерно виведених, підібраних, але водночас заплямованих брудними вчинками, виправленнями та затертими до просвітку рядками. 

Усі наступні сторінки вкрилися суцільним, непроглядним мороком. Їх хотілося просто вирвати й безповоротно жбурнути до смітника, оскільки користі від них не було жодної.

— Я слухаю.

— Це доволі незвично. Я лише подумав.

— Якщо ти готовий, то естафету візьме наша спільна знайома.

— Як до неї звертатись?

— Сіріус.

— Чудове ім’я. Звучить… космічно. Чому всі уникають імен?

— Тобі вже пояснювали: тут достатньо однієї думки, щоб отримати відповідь. Але якщо тобі зручніше — звертайся на ім'я. До зустрічі.

На мить перед ним постала голограма його першого кохання — у легкій літній сукні, із солом’яним капелюшком. Вона щиро посміхнулась і дременула, розчиняючись у просторі.

— Жартівниця, — усміхнувся подумки Євген.

Та ще до того, як образ зник, перед ним постала інша, знайома постать.

— Сіріус. Отже, це твоє ім’я. 

— Нехай. Наскільки мені відомо, ти отримав певні роз’яснення, що з тобою відбувається. 

— Загалом — так. Наскільки я зрозумів, усе це потрібно, щоб хоч якось виправдати мене. Ну і… заодно врятувати Всесвіт. 

— Всесвіт? — усміхнулась вона. — Це трохи занадто. Слід почати з чогось меншого. Людська природа незмінна, тому прагнення вивищення над іншими нікуди не зникло. Тож нехай буде так — Євген, рятівник Всесвіту.

— Ти теж туди. Я вже в курсі ваших жартів.

— Гаразд. Тоді нехай буде так: Євген — гуру боротьби з віртуальними дівчиськами.

— Ну досить.

— Пробач, не втрималась. Не зважай. Твоя подруга зараз не на часі — є важливіші справи. Але спершу їй треба дати відсіч. Чи не так?

— Що ти маєш на увазі? 

— Те, що слід вирвати тебе з її пащі. Але є одне "але". Твоя симуляція затягнулася. Боюся, повернувшись, на початку тобі буде важко усвідомити ті зміни які відбулися за час твоєї відсутності. За п’ятнадцять років змінилося дуже багато.

— Скільки?!  — Євген застиг, не вірячи почутому

— Диво, що ти ще комусь залишився потрібен. 

— Тобто зараз мені… 

— П’ятдесят. Виглядаєш молодше оскільки увесь час вилежувався. 

— Не віриться. Як могло пройти стільки часу? 

Євген ошелешено глянув у дзеркало, що раптом з’явилося перед ним. Провів пальцями по щоці — жодної зморшки. Немов і досі тридцятирічний. 

— Не схожий я на п’ятдесят. 

— Мова про твоє фізичне тіло. Ви з ним зараз — по різні боки барикад. Ну що ж, час починати. 

— До чого? 

— До муштри. Те, що ми витягли тебе на прогулянку, не означає, що не треба повертатись додому — до твоєї колишньої, войовничої принцеси.

— Тільки не до неї… — скривився Євген. — Все, що завгодно, тільки не це…

 — Ти впораєшся. Але спершу доведеться померти, а потім воскреснути. 

— Я не хочу помирати. 

— Дурнику, це метафора. Ніхто тебе не вбиватиме, але повернутися доведеться, бо іншого шляху немає. 

— А якщо я не впораюся?

— Тоді всього лише прокинешся… не тут. І навіть не факт, що зможеш повернутись узагалі. Вважай свою присутність тут — рідкісним, коштовним подарунком. Тож досить гаяти час на балачки. Тут немає плину часу, проте енергія все одно витрачається з розумом.

— Якщо іншого шляху немає… нехай. З чого почнемо? — зітхнув Євген.

— Зі спогадів. Пригадай місце, де тобі було найкраще у симуляції.

— Це просто, — м’яко усміхнувся Євген. — Моя райська оаза. Так я її назвав. Єдине місце, де я міг бути собою. Без напруги, без гнітючих стін і запаху плісняви. Без цієї постійної потреби — бігти кудись, не знаючи куди.

— Часто ти там бував?

— Доволі.

— А як ти туди потрапив?

— Точно не пригадую. Довго блукав — виснажений. Присів, підібрав коліна й опустив голову. Світ навколо почав відцвітати, залишивши по собі лише ритмічне: тук-тук. Тук-тук… І чим глибше я поринав у нього, тим дужче він пульсував у мені, розтікаючись по всьому тілу. Хвилі пульсації накочувались усе сильніше. І раптом я побачив яскраву сферу — джерело цих імпульсів, яким виявилося моє серце. За мить мене огорнули спогади з дитинства: літо, галявина, рясно вкрита різнобарвними квітами. Я лежу на траві, розкинувши руки, і дивлюсь у небесну блакить. Відчуваю, як небо наближається, огортає мене своїм простирадлом і несе на руках — як найдорожчий скарб,  своє дитинча. Я дивлюсь йому просто у вічі — у безмежні океани, де старовинні барки тихо курсують у невідомому напрямку, перестрибуючи з хвилі на хвилю. Усе навколо здавалося нереальним. Зовсім не тим, до чого я звик. Усе, що я знав, — бруд, холод і зневага. Тому це місце стало для мене ковтком свіжого повітря, про який я вже не мріяв.