Розділ 2.4 Спогади

Хто вирішив, що радість — це нагорода? Радість — це те, що нам даровано з самого початку. Але що це? Хтось може надати точної відповіді? 

Що приносить тобі радість? А що таке — щастя? Хто може відповісти на ці водночас прості та напрочуд складні запитання?

Світ переповнений заскорублими тінями одвічного зла. Люди, припавши до холодних мурів слухають дихання одне одного, а мури — їх у відповідь. 

Там, за стіною, можливо, є відповіді... Але всі мовчать. 

Стіна зведена з надміцних каменів — страху, ненависті, заздрості, зловтіхи, непоступливості, зарозумілості, жорстокості, черствості абощо. Як наслідок — цілковита духовна сліпота.

Рука безсила підняти нерукотворний молот, закарбований у надміцному двокамерному граніті.

Зручніше, сховатися у закутках власної нікчемності, міцно обійнявши коліна й затиснувши між ними голову. 

Відмежуватись від ворожої зграї, яка завжди живе за законами старого світу. Так простіше. Так — комфортніше.

Втеча від себе завжди у пріоритеті. Зберегти себе. Зберегти своє фізичне «я», навіть ціною втрати душевної рівноваги. Настромивши духовну одіж на облізлого вішака втраченої совісті — десь у темному, засмальцьованому коридорі. 

Нехай повисить, потерпить, поки ти банкетуєш, безмірно поглинаючи одна за одною вишукані страви з семи основних інгредієнтів перепустки у потойбіччя. Опісля, обов’язково, поверх залити все алкогольною ковзанкою, затягнувши свою улюблену поросячу пісню. 

Все влізе, не здавайся. 

Завершивши хтиву оргію, встаєш, ледь тримаючись на ногах, чіпляючись за стіни, тягнешся до старого, дірявого, але рятівного дрантя. 

Загорнувши своє свинське рило — волаєш їдким перегаром: Навіки слава!

***

Він завжди дивився на світ з висоти, з легкістю долаючи будь-які перешкоди, вперто тримаючи курс на Венецію — омріяний, недосяжний край. Його ніколи не мучило запитання, що було поштовхом рухатись уперед. Аж поки він не опинився серед людей, які поводилися, немов діти, випромінюючи безтурботну радість.  

Євген бачив як сяяли їхні щасливі обличчя і він ніяк не міг збагнути, звідки в них стільки цієї чистої, первісної втіхи. 

Невже можна так щиро радіти лише від Його доторку — який робить із тебе заведену іграшку, що безупинно тарабанить у свій барабан? 

Тобі не потрібен чужий. Тобі потрібен власний. Той, у який ти щодуху битимеш — хоч до дірок — і ніхто не промовить ні слова.

Немає жодної причини не радіти життю. Єдина перешкода — ми самі. Життя — це мить. А мить — і є життя.

Євген раптово відчув, що настав час повернення. Зупинився, зосередився на вершині, де розташувалася його оселя, і за мить — був на місці.

Увійшовши, відразу приліг, втупившись у доволі знайоме зоряне небо. Його думки заполонили захаращений, напівживий сад, перестрибуючи з гілки на гілку, мов сполохані птахи.

— Коли ви вже вгамуєтесь?! — роздратовано вигукнув Євген.

Він знав — спокій ніколи не був його природним станом. А зараз він був зумовлений якимись невідомими силами.

Щойно він подумав про "Oxy", як його окликнув знайомий голос — голос, що, здавалося, супроводжував його з першої зустрічі.

— Вітаю.

— Скажи, будь ласка, чому я опинився тут?

— З декількох причин.

— Почни з головної. 

— Щоб зрозуміти більше, потрібно згадати не тільки перше кохання.

— Тобі видніше.

— Якщо дозволиш…

— Спробуймо.

— Що ти пам’ятаєш, окрім останнього, яскравого образу?

— Це не просто. Ну… є певні згадки стосовно попереднього життя, але вони неначе примари. Єдине, чим я жив дотепер — це постійна боротьба за виживання. Згодом я почав втрачати розуміння, ким я є насправді, звідки прийшов і куди прямую. Все перетворилось на суцільну мішанину з уривчастих спогадів, що виринали час від часу…

— А що ти пригадуєш після теплих спогадів про вашу зустріч?

— Смутно… Здається, ми жили разом. Майже нічого конкретного — лише тіні, обривки емоцій.

— Ти готовий почути правду?

— Так, звісно. Продовжуй.

— Тоді я поступово буду відновлювати сторінки минулого. Вона була не тільки твоїм коханням… Вона була твоєю дружиною. І у вас був син.

Євгена наче пронизало струмом. Він застиг, не вірячи почутому.

— Невже… Як це можна перевірити?

— Дуже просто. Якщо ти дозволиш, я все тобі покажу. Але будь готовий: минуле, яке ти не пам’ятаєш, усе ще живе в тобі. Можливо, ти будеш збентежений побаченим. Тому я питаю ще раз — ти готовий?

— Так…Так, я готовий. 

Євген відчув, як легке поколювання розійшлось по всьому тілу. І раптом яскравий потік світла вирвався з нього, заливаючи простір чистою енергією спогадів.