Розділ 2.2 Незнайомка

Чого прагне людство від початку й до кінця своєї каденції? Життя чи смерті? Смерті чи життя? Що переважало на терезах історії? Чи не тоді, коли вперше була піднята рука на свого брата, людство розпочало відлік до створення смертельних іграшок?

Для втілення цих божевільних ідей потрібна була неабияка воля — і її людству ніколи не бракувало. Уже ніхто не збирався проводити жорстоких експериментів над щурами, коли з’явився інший, значно цікавіший, піддослідний — сама людина. 

Двері вдосконалення завжди залишаються відчиненими, проте черга до них — напрочуд малолюдна. Ті, хто проходили крізь, не прагнули повернення. Вони зникали, залишаючи лиш розмиті силуети на темному боці місяця, продовжуючи свій шлях крізь спіралі космічної ДНК.

Виходу не було. Вихід був завжди. Дві антитези, що злилися у квантовій заплутаності, які завжди відчувають одна одну, незалежно від відстані. 

Чи йшло людство вірним шлях? А чому ні? Він не був досконалим й потребував постійної корекції, але він мав право на існування. На життя. Життя, яке ось-ось могло обірватися.

***

Залишившись на самоті, Євген поступово призвичаювався до оточення. 

Довкола все було усіяно напівсферичними оселями — подібними за формою, але з різноманітними відтінками, немов кожна відображала характер свого мешканця.

Підійшовши до однієї з них, привітався, чекаючи відповіді. Та у відповідь — лише тиша. Спроба увійти в оселю виявилась марною.

— Гаразд. Повна конфіденційність. Розумію...

Він наблизився до іншої. Привітався — знову теж саме. Жодної відповіді, жодної реакції на його ґречність.

Раптом з помешкання вийшов чоловік і, не звертаючи жодної уваги на Євгена, пройшов повз.

— Агов, пане! Добридень!

Чоловік навіть не глянув на нього. Його руки виконували якісь вивірені жести, немов взаємодіючи з невидимою сутністю. Зробивши кілька кроків, несподівано, зник.

— Ясно. Міг би бодай кивнути... Напевно, тут усі так вчиняють.

— Не всі, — пролунав позаду легкий жіночий голос.

Євген озирнувся. Біля однієї з осель стояла жінка зі східними рисами обличчя.

— Ви мене бачите? — запитав він.

— Звісно, оскільки я цього забажала.

— Перепрошую. Я нещодавно прибув і ще не знаю місцевих правил. Якщо щось недоречно — пробачте.

— Субординація в дії. Якщо інша одиниця не прийняла ваш запит, то ви просто марнуєте ваш час. Ви жодним чином не можете вплинути на її рішення. Наприклад, ви можете бачити когось, а ця особа — ні. Чи навпаки. Повноцінне спілкування можливе лише за обопільною згодою.

— Я так розумію, це певні правила безпеки?

— Це основа гармонії. Люди, які попадають сюди, все ще несуть відбиток попередніх залежностей, тому, на початках, можуть сприймати відмову у спілкуванні як образу або зневагу. Але тут це не працює. Або прийняли твій запит, або ні. І це слід сприймати як належне.

— Зрозуміло, — кивнув Євген. — До речі, мене звати Євген.

— Тут не заведено використовувати імена. 

— Це як? 

— Жодних кліше, жодних умовностей.

— Тоді, як мені до тебе звертатися?

— Подумки.

— Скажи, будь ласка, де ми знаходимось? — запитав він, змирившись із відповідями, що були водночас простими й незрозумілими.

— Ми на першому рівні трансформи.

— Трансформи чого?

— Духовного тіла. Спершу воно покидає часовий вимір: тіло відпадає першим, далі — емоційна та розумова оболонки. Це схоже на політ ракети, в якій поступово відділяються щаблі, до моменту виходу на орбіту. У нашому випадку — досягнення першого рівня трансформи. На жаль не всім вдається потрапити навіть сюди. Багато хто згорає під час підйому.

— На Землі це виглядає як найбільша трагедія. 

— А тут ми розуміємо, що це — не кінець, а лише етап еволюції. Є два шляхи: вгору або вниз. Третього не існує.

— Це звучить… жорстоко.

— Можливо й так. З часом до тебе прийде розуміння.

— Не хочу обтяжувати вас запитаннями… та все ж. Що мені робити далі?

— Насолоджуватися спокоєм. Тут його вдосталь. 

Євген з посмішкою прийняв таку відповідь.

— Якщо матимеш бажання поспілкуватись — просто подумай про мене. Одразу відчуєш, чи я готова до спілкування.

Вона зникла так само раптово, як і з’явилася. Євген знову залишився на самоті, споглядаючи небосхил, що нависав над ним — незмінний, нерухомий, як вічність. 

Ще трохи постоявши, він поволі рушив до свого пристановища — передчуваючи, що попереду чекає довга, незбагненна подорож.