Розділ 2.1 Межа

Тривале виснаження накинуло на Євгена свинцеві обладунки, не залишивши жодного шансу встояти перед одноосібним володарем країни сновидінь. 

Дрімота, ніжно підхопила його та понесла на гребені велетенської хвилі у глибинне царство вічного спокою. 

Євген жодним чином не опирався, усе глибше поринаючи в обійми прохолодної димки солодкавої мли, цілковито втративши владу над своїм тілом.

Чи справді це був сон? Можливо рятівний стрибок із-під коліс надшвидкісного потяга невідворотності, що змітав усе на своєму шляху. Перетворюючи тендітні билинки, що свідомо випірнули у викривленій реальності, на суцільне незграбне, хаотичне місиво.

Свідомість, дрейфуючи з накинутою на голову мішковиною туманного марення, час від часу хапалася за невиразні силуети, що без запрошення проникали крізь нещільну тканину витканої реальності. 

Нісенітниці, що просочувались крізь щільну імлу свідомості, викликали нестерпне бажання негайно  прокинутися.

— Ні, ні, ні! — закричав він, схопившись за голову. — Я прошу вас, не треба!

Розплющивши очі, він нічого не міг угледіти. Світ розтікався, мов акварель, під градом інформаційного розладу. Темні силуети, по черзі виринаючи з каламутної мли, оточили його, змушуючи стискатися від панічного жаху.

— Відійдіть від мене… Геть! Дайте спокій!

Він відчув, як сили знову покидають його. Намагався зосередитися, але марно. Світло стрімко віддалялося, стискаючись до крихітної краплини, яка миттєво просочилася крізь пісок, залишивши тінь присутності — солону, мов сльоза.

Немов екран лампового телевізора, що повільно згасає, прощаючись зі своїми глядачами, світло зіграло прощальний акорд на тлі незгасної цікавості, забравши з собою останній промінчик електронного ансамблю.

***

Скільки часу він перебував без свідомості — невідомо. Розплющивши очі, він побачив перед собою нічне небо, усіяне міріадами пульсуючих світил.

— Яка краса… — з захопленням промовив сам до себе. 

Зоряний небесний шовк ніжно оповив його чарами — що він забув усі негаразди, які постійно вервицею тяглися за його спиною, не послаблюючи ні на мить гнітючого впливу. 

Небесна оселя щиро вдивлялася в нього, як мати — в очі свого омріяного дитяти. Вона ніжно посміхалася, обіймала й напувала безмежною теплотою та ласкою, що пронизували до самого серця, торкаючись незаплямованого полотна душі

Євгена наповнило почуття тихої вдячності, спокою та неймовірної легкості. Йому здалося, що все, що з ним відбувалося раніше, було лише жахливим, сумбурним сном, який тримав його в сталевих холодних лещатах, намагаючись витиснути останній прощальний поцілунок. А тепер існував лише він і небесний, досконалий простір — простір безмежної любові й неперевершеної краси.

Він підвівся й почав оглядатися. Приміщення було м’яко освітлене. Стеля охоплювала увесь небосхил, усіяний живим зоряним орнаментом. Білизна стін дещо сліпила, але Євген не відчував дискомфорту. 

Білосніжне ліжко нагадувало ніжне, пухке, ще тепле — мов тістечко з небесної духової шафи, яке ще не встигло охолонути. Воно тримало його у своїх невагомих обіймах, створюючи відчуття паріння й справжньої насолоди від відпочинку.

Сидячи на краю пухкої хмаринки, Євген почав розглядати своє вбрання — небесно біле й надзвичайно легке, немов продовження його власного тіла, що ледь пульсувало під променями зоряного світла.

Раптом він відчув чиєсь наближення та прагнення встановити зв’язок.

— Як це можливо?

У його свідомості з’явився нечіткий образ, що очікував відповіді, мов запит з іншого боку реальності.

— Хто ви? — подумав Євген.

Щойно він промовив подумки, образ почав набирати обрисів і ставати чіткішим. За мить перед ним постала молода дівчина у витонченому білосніжному вбранні, немов створеному зі світла, ущільненого до стану тканини.

— Бачу, ви прокинулися, — пролунав тихий, ніжний голос, немов дзюрчання гірського струмка.

Євген не відповів.

— Я розумію. Ви тут уперше, тому вам потрібен час. Його у вас вдосталь. Якщо ви ще не готові до спілкування, я завітаю пізніше.

Він продовжував мовчати.

Достатньо лише вашої думки — і я повернуся.

Він так і не спромігся відповісти. Образ у його свідомості почав розсіюватись, наче туман від перших ранкових променів, і невдовзі зник зовсім.

Він не був готовий до несподіваної зустрічі, тому не поспішав кидатися в обійми, хоч і привабливої на вигляд, та все ж незнайомої йому істоти.

Ще раз окинув поглядом приміщення. Воно було округлим, цілком білим, схожим на ідеальну напівсферу, з ліжком по центру.

Стіни плавно переходили в куполоподібну стелю, а білизна поволі згасала, поступаючись глибоким, темним небесним відтінкам.

— Неймовірно… — прошепотів він.

На стіні вимальовувались обриси арки. Вона була напівпрозорою, наче приховувала за собою інший, незримий вимір.

Євген наблизився до неї та простягнув руку. Вона легко пройшла крізь без жодного спротиву, наче через густе світло. Важко зітхнувши, він зробив крок уперед і без зусиль опинився з іншого боку.