Розділ 1.4 Оаза

Хаос — що ми знаємо про отруту, яка водночас руйнує й зароджує життя? 

Хаос — першооснова всього. Бархан з ідеальних піщинок, які здіймає вітер і розносить навсібіч, формуючи химерні візерунки всесвіту. 

Творіння не вище за свого творця, проте здатне стати з ним на один щабель, або зробити крок у протилежному напрямку еволюції. 

Бархан не потребує перепустки — він приймає всіх. 

Пустеля поглинає все, що колись породила. Як океан дарує піщинки хаосу, з яких постає життя, так і пустеля дає спочинок тим, хто зламався — слабким, загубленим, божевільним.

***

Колір проходу поступово тьмянів розчиняючись у темряві. З нього повіяло різким запахом сирості.

— Тільки не це… Я ж щойно вирвався з цього, — зі щемом, пробурмотів Євген собі під ніс.

Він відступав, поки не вперся в стіну на протилежному боці. Завмер і, не відриваючи погляду, втупився в темний прохід.

Несподівано його накрила нестерпна туга за минулим, тим самим, що давно відстикувалось від його несправної орбітальної станції, та дрейфувало із надією викресати жаданий благодатний вогонь воскресіння. 

— Я не хочу знову спускатися в те лайно, з якого щойно вибрався!.. Невже немає іншого шляху?! 

Крикнув майже в істериці, сподіваючись почути відповідь із глибини власного єства, але звідти долинала лише їдка, зухвала й нещадна тиша, що має право лише на вічне мовчання. 

Іноді так хотілося дати їй під дих і скинути з високого мосту. А що далі? Втрата тиші була рівнозначною смерті. 

Вона — головна живильна субстанція, яку слід берегти до останньої краплі свідомості.

Тиша — це ти, коли протистоїш хаосу. Єдина мета якого — повернути тебе у первісне лоно втраченої вітчизни. 

Тиша — вісь генератора розсудливості, відхилення якої суттєво міняє орієнтир твого корабельного компаса, що, без належного догляду, буде поглинутий океаном прогресивної безвідповідальності.

Відповіді не було. Євген притулившись спиною до стіни, сповз до низу. Міцно обхопив коліна й сховав обличчя від настирливого погляду невідомості, що намагалася проникнути прямо у його душу. 

Він тікав від нереальності у свою внутрішню схованку — єдине місце, яке завжди рятувало й давало сили на відновлення. Там припадав до живого джерела натхнення, що існувало поза межами умовностей.

Все було поза часом. Сам час опинився поза часом. Ріка круто змінила русло. Течія оминала його, не зачіпаючи, не затягуючи у вир реальних ілюзій. Тепер настав світ нереальних.

Євген вирвався з задушливої клітки та помчав протоптаною стежкою, яка не встигала заростати від його частих візитів. 

Під ногами шаруділо опале листя, а у повітрі вирував аромат лісової свіжості.

Він біг із заплющеними очима, змахуючи сльози минулої зливи, що рясно стікали по щоках. Прямував до рятівної, рекреаційної капсули, щоб негайно під'єднати живильну крапельницю.

Спинившись на краю урвища, так що з-під ніг злетіла купа сухого ґрунту. Розплющив очі й із насолодою спостерігав за своїм творінням — власною часткою раю.

У низині велетенської печери розкинулася долина гармонії — з власною, незвичайною екосистемою. 

Посеред цього загадкового світу, на невеличкому острівці, оточеному водоймою, тулилася непримітна, присадкувата хижка. Наче тендітна кришталева чаша, сперлась невидимою рукою, намагаючись врятуватися від остаточно молекулярного розпаду.

Цей прихисток був ядром його ще живої свідомості, що не дозволяв розбурханому морю високотехнологічного людського творіння поглинути безпросвітною цифровою синявою.

Євген цілковито змінився — високий, статний, м’язистий чоловік із темною шевелюрою. На плечах рюкзак зі спорядженням. Груди й стегна охоплював пояс із кріпленнями для спускового механізму. Обличчя прикривали сонцезахисні окуляри, руки — рукавички без пальців. Доповнювали спорядження штани з підсиленими зонами та альпіністські черевики. 

Присів та оглянув скелю в пошуках забитого гака. Перевірив його на міцність, опісля прикріпив карабін та натягнув мотузку. Закріпив спусковий пристрій та зафіксував усе на поясі. Відштовхнувся від краю та почав повільно спускатися.

З кожним відштовхуванням опускався все нижче, чухаючи своїми протекторами спину стрімкому схилу.

Нарешті під ногами відчув кам’янистий ґрунт. Послабив мотузку, переніс вагу на тверду поверхню. Розстебнув карабін, звільнився від страховки й поглянув угору.

Вгорі здіймалися величні стіни ущелини, приховуючи небо, а навколо розкинулася долина, наповнена життям.

Глибоко вдихнув, кілька секунд постояв у тиші — і впевнено рушив до свого притулку. 

Кам’янистий ґрунт поступово змінювався на пухку землю, що відпружувала під ногами. Трави ніжно колихалися довкола. Їхні шовковисті стебла ледь торкалися долонь, намагалися затримати бодай на мить у своїй безтурботності.

Вітер приніс із собою пахощі степових квітів. Терпкий аромат полину змішувався з ніжною солодкавою конюшиною. Іноді крізь цей ароматний потік проривався ледь вловний подих свіжої землі.