Розділ 1.3 Х

Жодна технологічна новація не відкриває шляху до нерукотворного храму духовного рівнодення, прихованого за незримою, тонкою вуаллю.

Кожна безладна спроба нелегального проникнення — мовби напад дикунів півночі — зазнає невдачі, бо сама реальність стоїть на його захисті.

Ніякий спосіб не виявляється придатним, провокуючи нові хвилі непорозуміння та імітуючи доторк до відображення, залишаючи по собі лише швидкоплинні кола.

Щось незбагненне стоїть на сторожі входу до прадавньої печери пізнання добра і зла, не дозволяючи навіть краєм ока побачити цю коштовну перлину.

Як храм без іконостаса, як книга з чистими сторінками —  духовне ядро відкривається лише тим, кого воно саме обрало, дозволяючи проникливо споглядати механізми всесвіту.

Система керування втілених сутностей прораховує кожен крок, дозволяючи пізнати світ через дуальність поточної реальності. До миті, їх свідомо виходу з-під її перманентного впливу. 

Власноруч віддавши ключі брами безсмертя, ти миттєво втрачаєш унікальний код шифрування, ставши рабом цифрової галери свого нового, нещадного господаря, веслуючи до останнього ковтка життєдайного кисню.

Безсило скочуючись у глибоку яму, де вже на тебе чекають прадавні, хтиві примари. Вишкірившись, зі стогоном, тягнуть обгризені чорні ручища до новоприбулого псевдомесії, радіючи поповненню у своїй гнилій армії смерті, що застрягла на межі вулканічного кратера.

Крокуєш вулицею, даруєш посмішку зустрічним залежностям, йдеш на роботу, повертаєшся — і так по колу. Планета, вісь якої дала крен, уже ніколи не стане у початкове положення, — вона безповоротно покидає орбіту свідомості.

***

Він довго вдивлявся у свою коштовну знахідку, яка глибоко вразила його своєю несподіваною появою. Спадаючи з невеликого отвору, вона нанизувала на свою тонку, гостру шпичку густу всепоглинаючу темряву. Незворушно стежачи за нею, не йнявши віри, що цей день нарешті настав.

Поклав руки на боки й із насолодою спостерігав за своїм новим-старим другом. Так, без сумніву, це було воно — одвічно потрібне, незамінне світло.

Промені ніжно згорнулися клубочком біля ніг. Євген, затамував подих, виважував кожен рух, щоб ненароком не сполохнути їх й знову не опинитись у глибокій ямі самотності, яка пекельним тягарем безпорадності обпікала їдким подихом. 

Після нескінченного блукання, ця зустріч була схожа на сходження благодатного вогню. Світло — живе, веселе, яскраве, запашне — немов свіжа сніданкова булка, щойно вийнята з печі й подана з лагідною посмішкою.

— Зараз накинусь і проковтну цілком, не залишивши й крихти.

На обличчі майнула усмішка — та сама, що давно покинула його, не витримавши постійного зрадливого блукання затхлими, темними заплутаними провулками. 

— Нарешті світло. Невже це воно? — все ще не йнявши віри промовив Євген.

Розлука тривала вічність. Лабіринти, якими блукала його тінь, стали оселею забуття й безвиході. 

Час розчинився в просторовому смутку, зазнавши поразки в дуелі з гідним суперником, опинившись в глибокій гравітаційній ямі на узбіччі всесвіту. 

Викривлення органічно існує й без нього. Йому потрібен не час, а ти — вічний мандрівник галактичних просторів, який шукає промінь у кінці нескінченного обрію подій.

Викривлення водночас підносить і ламає. Без часу — немає й страху. Та парадоксально, з’являється інший страх — страх безмежного існування в одній формі буття. Борці з ним забувають  — їх строк ще не вийшов. І краще, щоб він не закінчився узагалі.

Блукаючи нескінченними коридорами підсвідомості, його віра у повернення, у плин часу, свого часу, часу, де є єднання сердець і є реальне відчуття страху перед його завершенням, дала тік. 

Він перетворився на примару, в якій жевріла маленька іскорка  з попелу теплих спогадів. 

Та все ж, не втрачав надії вернутись у забуття, з якого випав і в яке увесь час шукав спосіб потрапити назад, тиняючись в пошуках покинутого горища, яке могло стати його порятунком.

Його увагу привернув стілець, що сором’язливо ховався за променями. Вицвілий, полущений, із відсирілою деревиною, що зливалася у суцільну сіру гамму — настільки довго чекав свого виходу, що розгубився, коли нарешті пролунав його вихід і нечепурою вистрибнув з-за куліс.

Другорядна роль чотириногого була не менш важливою за роль головного винуватця цієї підземної оказії.

Обійшовши свого яскравого друга, узяв стілець, оглянув його з усіх боків і поклав зручніше — у місце, звідки легко було дістатися до отвору, крізь який струменіло світло.

Повагавшись, став перед променями, простягнув у них руку —  і відразу висмикнув. Нічого не сталося. Знову поклав, потримав довше —  й відчув, як тепло розтікається по тілу. 

Насолодившись теплом, забрав руку. Обережно став на стілець, перевіривши його стійкість, і відштовхнувся, щоб обома ногами опинитися на рівні отвору, що був на висоті грудей.

Почав неспішно просувати руку, відчувши як її огортає тепло. Отвір був доволі вузьким — окрім руки, більше нічого не проходило.