Розділ 1.2 Стіна

Скільки нам відомо відблисків Всесвіту? Досить багато. Із відлунням міжгалактичного вибуху, незліченна комбінація ретельно спроєктованих відтінків надприродного мистецтва рушила стрімким ходом, вливаючись у вселенський ритм золотого числа.

Код пристосовувався до визначених меж агресивного спектра, постійно змінюючись, зберігаючи суть. Матерія еволюціонувала, з кожним витком гвинтових ліній наближаючись до гармонії. Вона викотилась на твердь у прогресивних формах — від печерних іклів до вістря списа, аж поки не була розщеплена на атоми, поставивши під загрозу саму структуру нашого викривленого простору-часу.

Точка відліку завжди закінчується «кінцевою» — прямуючи просторовим вектором крізь чорну діру, оголює сутність і викидає тебе на безлюдний острів, який приймає тебе у своє лоно таким, яким ти є, віддаючи останнє — для твого нового народження, нічого не вимагаючи натомість.

Просто прийми це.

***

Очі, що забули дотику сонячних променів, блукали у пошуках хоча б одного кванта втраченої надії, який давно розчинився в згаслому горизонті подій. 

Руки, жадні ласки та теплоти, торкалися бридких, вологих стін, постійно натрапляли на гострі краї, що пронизували закам’янілу плоть, спричиняючи нестерпний, пронизливий біль з пересадкою на головному нейронному вузлі.

Щось доволі незвичне вирвалось з тіла й почало стрімко насичувати його давно забутою теплотою. Що це? Що в мені може давати таке відчуття? Невже це… Кров? 

Вона холодна лише зовні, а всередині — тепла, подекуди гаряча. Особливо — після тривалого переохолодження на високогірній вершині. 

Благодать — відчути дотик життєдайного тепла, яке все ще жевріє у твоєму скаліченому та незламному тілі, мов проблиск сердечного маяка, загубленого в часі.

Скільки минуло часу — невідомо. Стан не змінювався. Постійний пронизливий холод скував розум. Тіло не мало жодної снаги до руху — все заніміло, і кожен незначний рух спричиняв пекельний біль. 

Він поволі просувався, опершись спиною об студену стіну. Крок за кроком, човгаючи обледенілими, босими ногами, продовжував незначний рух, не дозволяючи собі залишатись на місці. 

Цей рух підтримував кволу текучість червоних гінців життя, які несли надію у кожну затхлу оселю знеможеного тіла. 

Загублене відчуття часу накинуло на світильники пелену пронизливого крижаного аромату невідомості, глибокій засівши в темній печері підсвідомості. Зловісно хихочучи, насолоджувалось стражданням загнаного звіра, позбавлено сприйняття реальності. 

Час існує там, де його бояться найбільше, інакше воліє залишатись інкогніто. Лише існування. Без шляху. Без виходу. Суцільна безпорадність. Або рух, або забуття.

Безпорадність переросла в роздратування, роздратування – у гнів, гнів – у прийняття, прийняття – у пошук виходу. Пошук рятівної руки, що стала б буксиром з багна тотальної невідомості, окропила подихом ранкової свіжості, зняла брудну, в’їдливу, оманливу пов’язку та розвіяла сліпоту полуденного сонцестояння.

Євген знову знепритомнів...

Пронизливий холод не соромився викручувати його, наче мокру, брудну ганчірку, а потім різко привів до тями — немов після шторму похмілля, викинув на узбережжя, усіяне гострокутною галькою нерозуміння: живий він чи ні.

У голову вп’ялись тисячі голок, які вимагали рятівної вакцини та, окрім болю, більше нічим було поживитись. З останніх сил Євген перекотився на бік, підвівся, сів, обхопив руками ноги.

Схилив голову, уткнувся обличчям у коліна, шукаючи хоч якогось прихистку — та легше не стало. Нестерпний свербіж від просяклого вологою одягу вичавлював з душі останні уламки крихкої пам’яті. Долівка вилизувала його оголені стопи своїм глибоко прониклим зимним подихом.

Та найбільше лякала суцільна темрява, що стояла впритул із широко роззявленою пащекою, намагаючись поглинути його без останку й розчинити у своєму бездонному шлунку. 

Вона силоміць намагалась проникнути у його зів’ялі, побляклі вічі, що втратили снагу бачити її справжнє чорне єство, підживлюючи глибоко засіяні страхи минулого. 

Та попри випалені зіниці, він усе ще остаточно не зійшов з глузду.

Нестерпний холод поцупив чимало часу у його настіж відчиненій крамниці свідомості, перш ніж Євген почав повільно підводитися, спираючись на мокру, холодну стіну плачу — єдину опору цього цифрового закамарка.

Щойно підвівшись, відчув, як пальці-голочки, легенько проштрикують шкіру, огортають його морозним покривалом та здобувають владу над залишками свідомості. Пронизливий холод ставав його продовженням, перетворюючи на кам’яного стовпа. 

— Відійди від неї, — Євген почув легеньке відлуння у своїй голові, яке вмить розсіялося в його замороженому розумі.

Зосередився й з останніх сил, зробив перший, надважливий крок, геть від ненаситної потвори, яка усіма силами намагалась прикувати його до себе. Потім ще один. І ще...

Трішки відступив й одразу відчув як льодяний, зазубрений спис, який утримував його, почав повільно покидати ледь живе серце, що мов недосвідчений канатоходець балансував над прірвою мертвонародженого покрову.