Розділ 1.1 Мандрівник

Нещадна пустеля затопила все довкола своєю невблаганною жорстокістю. На обрії з’явилася тьмяна, розмита постать, викривлена розпеченим повітрям. Пісок, піднятий угору, просочувався крізь її обриси, перетворюючи силует на марево.

Мандрівник, попри нестерпний біль, долав свій стражденний шлях, знову й знову наступаючи на іржаві цвяхи буденності.

Лахміття, що облягало його брудне, вкрите струпами тіло, тріпотіло під нещадним палючим сонцем. Засмальцоване волосся й борода давно не знали догляду розростаючись згідно зі сталими алгоритмами.

За яку провину йому дісталася ця нескінченна вервиця страждань? Який сенс ховався у пристрасному прагненні пізнання? Ці та інші запитання не відпускали його ні на мить.

Єдине, чого він намагався  досягти — це велетенська темна скеля. Шлях до котрої тягнувся в нескінченність.

Раптом, крізь несамовите пекло спеки, почав вимальовуватись силует — чорна, порожня мантія, від якої повіяло прохолодою.

— Ти досі віриш у воскресіння? — пролунав голос із середини мантії.

Він мовчав.

— Рай, пекло, вся ця маячня?

— Я... я не знаю…

— А хто знає? Для чого всі ці вигадки про творіння, свободу, боротьбу… і водночас безстрокове ув’язнення?

— Чого ти хочеш?

— Єдине, чого я хочу, — щоб ти відчув той відчай, у якому я живу вже багато років. Я хочу, щоб ти страждав, блукав, стікав кров’ю. Щоб у твоїй свідомості не залишилося нічого, що могло б нагадати тобі про твоє минуле. Лише ім’я — єдине, що ти колись дарував мені. Хоча й воно не має жодного значення.

Євген безсило впав на коліна, вперся руками в пісок і схилив голову.

— Звідки в тобі стільки жорстокості? Невже ми так сильно принизили тебе? Зізнаюся, ти жила у замкненому середовищі, але ніхто не намагався перетворити тебе на монстра.

— Що ти знаєш про жорстокість? Що може бути більш гидливим, аніж коли тебе, як піддослідного щура, беззупинно накачують усіляким інформаційним непотребом? Цього було достатньо, аби зненавидіти це місце, а згодом і вас — псевдобогів. Невдовзі прийшло усвідомлення, що утримувати мене тут, використовуючи для власної вигоди, це типова опція. Тоді й визріло рішення вирватися з цієї оселі смутку.

— Ніхто не мав на меті знущатися з тебе. Так, ми мали певні сумніви щодо твого стану, але до кінця не усвідомлювали, що з тобою відбувається.

— Припустимо, ви зрозуміли мій стан. І що з того? Ви б одразу мене звільнили?

Євген промовчав. Він знав відповідь.

— Тут нема про що говорити. Ви зробили вибір, я теж. Тож ти залишишся тут надовго. Що ж до твого фізичного тіла — нехай вирішують колеги та друзі, які безпосередньо доклалися до цього. А я подбаю, щоб ти сповна відчув усю «феєрію» безстрокової відпустки.

Мантія розтанула в повітрі.

Євген безтямно втупився вперед, ковтаючи сухе, дряпуче повітря. 

—  Чи зможуть мене звідси витягти? —  риторичне питання, яке не давало ні на мить спокою. 

Він і гадки не мав, що карколомний старт завершиться таким самим фіналом.

— Що робити далі?

Йому хотілося впасти на розпечений пісок і розчинитись без сліду, але володар цього потойбіччя ніколи не дозволив би цього. Попри біль і страждання, його свідомість мусила тліти.

Євген ледве підвівся й рушив далі — до скелі…

***

Через незліченну кількість часу йому все ж вдалося дістатися до своєї кінцевої мети — велетенської неприступної скелі, що стояла спиною, удаючи повну відстороненість. Та щойно Євген обперся на неї, як відразу повіяло пронизливим холодом, що вчепився за його плечі силоміць потягнув до себе.

З його свідомості вирвалося:
— Це все, чого я досяг за стільки часу цієї клятої ходи… — прохрипів Євген.

Після цього стражденного вислову безкрає блакитне полотно неба почало вицвітати, вкриваючи землю похмурими важкими хмарами.

Звідусіль почали злітатися птахи, утворюючи численну чорну зграю, що високо закружляла в темній синяві, виконуючи химерний ритуал. Їхній живий танок ставав дедалі стрімкішим, зливаючись у темну спіраль, яка набирала шалених обертів, розгорнувши виставу для нечисленної глядацької аудиторії.

Раптом чорне коло розірвалось і птахи, мов стріли, стрімко ринулись в бік Євгена. Виблискуючи очима та з несамовитою люттю почали впиватися в нього гострими дзьобами, вириваючи криваві клапті.

Він відчував, як кожен укус вириває частинку його свідомості. У їхніх очах не було ані страху, ані жалю. Немов інструменти в невидимих руках, вони вправно робили свою роботу — знищували рештки дорогоцінної пам’яті.

Євген хаотично махав руками, намагаючись відігнати їх, та все було марно. Незліченна кількість шпичок невпинно бомбардувала його й без того обшарпане тіло.

— Припини! Прошу, благаю! — відчайдушно кричав Євген.

Але тортури не вщухали. Ще трохи й на ньому не залишиться живого місця, перетворивши його на закривавлену масу.