Розділ 1.11 Глухий кут

Не все, що ти бачиш перед собою, — є тим, що тебе оточує позаду. 

***

Пані Темрява вже давно насолоджується своєю самотністю. Вона нікуди не поспішає — сидить на вицвілому ганку, погойдуючись у старому скрипучому кріслі біля вікової, затхлої оселі, посьорбуючи густу, темну каву, зварену на кістках світобудови

Час від часу приймає в гості заблукалих дослідників її бездонних нутрощів — тих, хто намагається бодай щось розгледіти в її порожній, непроглядній душі.

Закривши люк, Євген опинився перед її виплеканим обійстям — з оголеним, беззахисним розумом. Та вдома, як йому здавалося, нікого не було.

Господарка, підкравшись, несподівано накинула на нього грубе, велюрове покривало, кинувши його на саме дно непроникної тиші, де не лишилося навіть натяку на просвіт. 

Та в Євгена не було жодного наміру гостювати в непривабливої, пошарпаної незнайомки. Підскочив на ноги, поспішно скидаючи з себе її “щиросердечний” подарунок —  та з такою силою гепнувся головою, що аж у свідомості спалахнуло полуденне сонце. Від болю упав на коліна й схопився за голову. 

Коли біль вщух, навпомацки підвівся. Намацав у верхній кишені класичну хромовану запальничку й дістав її. Після кількох невдалих спроб із неї вирвалося рятівне полум’я — язики якого почали до блиску вилизувати темряву. 

Оселя виявилася не такою вже привабливою: невелика, приземкувата печера, що ледве досягала половини людського зросту, тягнулася вузьким тунелем у двох напрямках. Стіни дихали вологістю, від якої стояв застійний запах сирості. Густа, холодна багнюка чавкала під ногами.

— Знову в темряву? — майнула думка.

Полум’я несподівано легенько гойднулося, немов від подиху. 

Євген присів, тримаючи запальничку на коліні, й почав спостерігати. Вогонь горів рівно, та раптом ледь здригнувся, потім ще раз. Його погляд прикипів до тремтливого полум’я. 

Він настільки зосередився на ньому, немов цілком злився з єдиним своїм підземним другом. Той ніби відмовлявся від будь-якого втручання, ухиляючись від кожного дотику до свого ніжного дихання — перед не просвітним лицем невідомості.

Ледь помітні коливання вказали напрямок. 

Просуваючись вперед, відчув легкий протяг, який з кожним кроком дедалі сильніше обдавав обличчя.

Почало світлішати. Євген погасив полум’я і рушив без зупину у бік джерела світла. Що далі — то вологішим ставало обличчя. На губах відчув солонуватий присмак.

Із далечини доносився шум — то посилюючись, то затихаючи, немов чиєсь важке дихання.

— Що це? — прошепотів.

Просуваючись далі, розпізнав його — то були нестримні хвилі, які, не шкодуючи себе, билися об непорушний кам’яний схил. 

Ще кілька кроків — і попереду блиснуло яскраве світло.

— Не все так погано — з полегшенням усміхнувся подумки.

Євген прискорився і за мить уже був біля виходу. Підійшовши ближче, мало не зіслизнув у височенну прірву, що відкрилася під ногами. 

Ставши на коліно, виглянув з печери. Внизу шуміли хвилі, шалено кидаючи свої крихкі тіла на скелі, розсипаючись кришталевими бризками, а за ними — безкраї водні терени.

Було занадто високо, щоб спускатися вниз, тому сів на краю печери, спершись об стіну. Майнула гнітюча думка про втрачений мис спокою, принісши чітке розуміння: тікати більше нікуди — не залишилося жодного виплеканого і безпечного місця, що живило й дарувало надію.

Тепер він — вигнанець на межі загублених світів. Забутий і кинутий напризволяще безпритульний на перехресті нічних вокзалів, серед понівечених паралелей, до якого нікому немає справи — хіба що пронизливому холоду й такому ж настирливому дощу. 

Його оминають, мов прокаженого — остаточно втративши провидіння божественного дотику, з яким прибув у цю квантову діру. 

Раз по раз, витираючи свого інфікованого, гламурного носа об його пошарпану хустку душі з накладеними ініціалами долі.

Не витримавши навали непереборних обставин, достатньо лише миті, щоб на повному ходу, зірватися з потягу “життя”, перетворившись на соціальний непотріб. Попри те, що також є носієм божественної іскри.

Усі жадібно ховають свою копійчану свічку, прикриваючи кам’яними долонями серця, щоб ненароком не обігріла чужу стражденну душу. 

Свічку, яка скоро згасне, так і не покинувши кам’яної фортеці. Стіни якої вмить охолонуть після її останнього живого погляду. 

Всі, хто все життя ховає полум’я своєї душі у скрині захланності, стають заручниками цього ж вогню — тепер уже пекельного.

Біжать мостом крізь світи зі своїм згаслим смолоскипом, освітлюючи іншим їхні недоліки. Та зрештою зриваються і падуть у темну безодню, освітлюючи гори таких самих зледенілих комет.

Євген, опустивши голову на коліна, повернув погляд до виходу. Вдалині, окрім водних просторів, нічого не було. Вітер гладив його обличчя своїми ніжними, теплими долонями, залишаючи солоні поцілунки. Він примружився і просто дивився в далечінь.