Розділ 1.10 Стихія

Перечепившись через поріг десятиліть, Євген загальмував посеред довгого коридору, вклонившись господарям — носовою частиною власного фюзеляжу.

Батько, почувши гучне приземлення, миттю кинувся до «злітної смуги» разом із усіма рятівними службами — гасити словесну пожежу.

На диво, «літальний апарат» із пасажиром, на ім'я Євгеніус залишився неушкодженим. Пасажири відбулися лише легким переляком, а вибух — перенесено на іншу, летальну дату.

З-за батькової спини вигулькнула мамина голова — і тепер вони обоє, мов два окатих качури, залилися гучним гигиканням, що швидко переросло в палкий, щирий сміх.

Що ж у цьому було смішного? Те, що він буквально вивалився нізвідки у місце, яке виявилося точною копією їхнього батьківського гніздечка? Того самого, де виріс, грівся в теплі родинної любові, пізнав перше кохання — і випурхнув у неприборканий світ?

Що таке сміх? Парадокс, що змушує твої дзеркальні структури здригатися під впливом візуального чи звукового імпульсу?

Яким він буває? Щирий, злорадний, єхидний, підозрілий, замаскований, вимушений… Різновидів безліч — як і масок, схованих у кишенях твоєї повсякденності.

Звідки цей страх — сміятись без маски? Може, тому що вона виконує роль захисного щита від нападів примітивних емоцій? А може — від неандертальців у нашій свідомості?

Питань багато, а відповідей — обмаль.

Маска з натягнутою на все обличчя усмішкою приховує бридку гримасу болю. Ніхто не прагне цілувати пошрамовану душу — усі жадають досконалого, милого, ангельського лика.

Імператор — у вічно оновленій смертній одежі — осідає на троні своєї примарної величі, увінчаний лавровим вінком самості. В одній руці — чаша повноти зі світлою усмішкою миролюбства, за спиною — антипод у звірячій подобі.

Дім завжди залишався теплим відблиском у його пам’яті. За потреби, вмикав сиву лампочку спогадів, здував пил із старого сімейного фотоальбому й з головою поринав в перегляд стрічки прожитих років.

Чому саме це місце? Місце любові й смутку. Місце, де серце скидало захисні обладунки, залишаючись найвразливішим і найщирішим.

Колись у цьому коридорі, лунав кривавий стогін втрати — тепер же розливався щирий сміх, що відскакував від стін, наповнюючи дім теплом та любов’ю.

Дивився на них — пару голубків, які, попри всі життєві негаразди, зберегли здатність поворкувати наодинці. Серце тануло, розтікаючись мов яєшня по розпеченій пательні.

Вони давно покинули цей світ, тож зустріч із ними стала не просто несподіванкою — а справжнім вибухом у його свідомості. Те, чого не міг уявити навіть у самих дивовижних снах.

Його обличчя осяяли доволі знайомі гірлянди — ті самі, що тато щороку розвішував по периметру кімнати на Різдво.

Після хвилини мовчання витиснув щось схоже на посмішку. Вони щиро сміялися, не розуміючи, чому він і досі лежить, не намагаючись підвестися. А він і не міг.

Шок навалився на нього своєю важкою тушею, сковуючи будь-які рухи. Євген лише спостерігав — за ними, за їхніми усмішками, за світлом, яке м’яко струменіло від їх постатей.

Мої найдорожчі… найрідніші батьки. Як же мені вас не вистачало.

Реальність зникла за запітнілою шибкою хвилювання, а перед очима залишились тільки вони. Усе інше відходило в тінь — як старі спогади, припорошені пилом на задвірках пам’яті.

— Хутко підводься! Зараз прийдуть гості, а тут така картина – синочок приліг просто на проході! Подумають, що ти втомився, або щось інше, — сказав батько, підходячи ближче й нахиляючись до нього.

Євген відчув тепло його дотику. Заворожено дивився на батька, не в змозі відвести погляд. Не міг повірити: це справді він. 

Раптом Євген підхопився й кинувся йому в обійми. Сльози, що стільки років чекали свого виходу, прорвали греблю стриманості — ринувши бурхливим потоком.

Батько, якого втратив так давно... знову був тут. Живий. Реальний.

— Євгене, що сталося? Будь ласка — ти нас лякаєш, — сказав батько, стривожено дивлячись на сина.

Євген не відпускав його, вгризаючись пальцями в спину, схлипуючи так, ніби кожна крапля сліз проривалася з тисячолітнього джерела. Він чекав на цю мить цілу вічність — і водночас не вірив, що вона настала.

Мати стояла поруч, злегка схиливши голову, спостерігаючи з мовчазним подивом. Її брови піднялися, а руки мимоволі зчепилися на грудях.

— Сину, заспокійся, все добре, — м’яко мовив батько.

— Ходімо до зали, не будемо ж стояти тут увесь вечір.

Вони рушили. Євген плентався позаду, все ще схлипуючи та повільно оглядаючи знайомі стіни.

Так, це був його батьківський дім — без сумніву. Дім, що породив, відпустив… і прийняв знову. 

Але те, що він згорів до останку, ставши усипальницею для його матері, теж не викликало сумнівів. Лишалося з’ясувати, яка його роль у цій виставі.

Батьки йшли попереду, а Євген чимчикував за ними, витираючи заплакані очі. Він був готовий до різних сценаріїв своєї подорожі, та ця гра пішла не за правилами. Та чи були взагалі якісь правила?