Розділ 1.9 Дзвінок

Хто надав право пекельному болю жити з нами під одним дахом?

Болю, що виїдає нас ізсередини — через розрив із частиною нашого тлінного, але такого рідного тіла. Яка завжди лежить на запиленій полиці, загорнута в святкову обгортку.

Вона покірно виконує свої обов’язки, ніколи не відмовляє — довіку несучи свою службу.

Метал — нещадний винахід. Він підносить суспільство до небес і ховає глибоко в сирій землі. 

Метал, за мить,  переносить крізь простір — і так само легко проходить крізь плоть.

Ти безвольно опускаєшся на коліна, хапаючись за груди, з яких хльоскає розфарбована матерія подиху.

Очі розширюються, бракує повітря. Обличчя скривлене в гримасі болю.
Роззявлений рот випускає останній глухий, нерозбірливий звук.

Штори опускаються. Головний герой падає — і вже ніколи не підіймається.
Публіка тріумфує. Роль зіграна на відмінно. Засипайте яму.

***

Його не стало в одну мить.
Неочікуваний дзвінок увірвався електромагнітним вихором крізь прочинене вікно, затарабанивши по приліжковій тумбочці своїми довжелезними пальцями.

Рука повільно, неохоче піднімалася з теплої ванни, вловлюючи розмаїття ранкового прохолодного присмаку. Вона тягнулася, мов змія по опалому листю, до нетерплячого, галасливого гаджета, з’єднавши чужорідні вібрації з тонкою перечіпкою декодування.

Потік хутко проник у мозок, активувавши нейронні громади, які ще були на підпитку, змушуючи їх прокинутись раніше, ніж зазвичай.

Батько, якого вже давно не було поруч, передавав привіт через невидимих посередників.

— Скоро буду… — пролунало в голові Євгена, хоча в слухавці звучало протилежне:
— Нам дуже шкода…

Всього-на-всього — нещасний випадок. Так сталося…
Випадок, у якому щастя запізнилося на якусь мить. Засидівшись в кафе з елегантним франтом, чиї слова лилися так солодко, що воно цілковито втратило лік часу. А коли схаменулося — було вже пізно. Батько прощався, махаючи рукою з палуби лайнера під назвою “Мультиподорож”.

Життя ще однієї заблукалої піщинки, яке тільки-но зародилося, відцвіло й згасло, потонувши в океані людської безвідповідальності.

Нічого надзвичайного. Водій, який намагався розігнати авто до швидкості світла й приєднатися до екіпажу, що прямував у кротовину, натрапив на незначний білковий бар’єр. Подолавши його з легкістю.

Чи вдалося водієві вийти на одну з космічних швидкостей? Навряд. Та скафандр мого батька, не витримавши цього наміру, розлетівся на друзки, забризкавши своєю еритроцитною рідиною увесь навколишній чорно-білий космос.

Достатньо було піднести сірника, щоб випалити все вщент, завершивши справу вбивці-аматора.

Батько, мов розпечена куля, вирвався з розтерзаного тіла й почав інтенсивно гребти, підіймаючись на поверхню з темних глибин. У височині грайливі сонячні зайчики перестрибували один через одного, вказуючи йому напрямок порятунку.

Отримавши шанс вирватися з підвалин людської ненависті, спрямував усі сили на досягнення найвищої точки — точки входу в втрачене материнське лоно.

Досягши омріяної висоти, випірнув на поверхню з широко розплющеними очима й роззявленим ротом, жадібно хапаючи свіже, чисте повітря свободи.

Його маячок почав активно сигналізувати:
— Я тут. 

Першим у кабінет для допиту, коли настає криза, заходить дедуктивний розум.
Відкривши теку з доказами, висипає її вміст перед тобою й раз по раз запитує:
— Це правда? Це правда? Це правда?

А потім ти летиш коридором, зриваєш з вішака будь-який одяг і мчиш на місце. Фатальне місце. Те, що розкаже більше, ніж хрипкий цифровий голос з динаміка.
Очі мусять побачити. Мозок — провести дослідження. І винести вердикт: поховати чи воскресити ще не втрачену надію.