Розділ 1.8 Вершина

Коли зливаються дві чаші — ти п’єш з обох водночас

Коли з’єднуються двоє — примножується життя

Коли з’являється одна клітина – зароджується мільярд.

Коли людина вирішує страждати — її біль може стати безкраїм океаном

***

Останній спогад про батька — його усміхнене обличчя. Доброї, світлої людини, в якій віддзеркалювався стан душі: спокій, рівновага, стриманість, глибока повага й любов до світу.

Для нього батько був не просто батьком — був другом. Тим, кого не стало надто рано й несподівано.

Завжди підтримував, давав настанови, але не втручався в особисте життя.

Був плечем розради в юності, носовою хусткою — у дитинстві.

І жодного разу з його сердечної гавані не повіяло ані відчаєм, ані апатією, ані агресією.

Завжди — зібраний, зосереджений, мудрий.

Якось, теплого літнього ранку, батько зателефонував і запропонував піднятися на одну з найближчих гірських вершин — шлях до якої займав близько години.

Без довгих зборів, без перевантажених наплічників і зайвих запасів. Просто сісти в машину й рушити — не вигадуючи тисячі відмовок.

Не зволікаючи, вони взяли найнеобхідніше: спальники, трохи провізії, базове туристичне спорядження та двомісний намет.

Наповнили пляшки водою — і вирушили. Дорогою заїхали на заправку, а потім уже не зупинялися, аж поки не досягли підніжжя.

День лише розпочинався, і природа ще дрімала серед гір, не кваплячись прокидатися. Вона спочивала між ялиць та смерек, насичуючи повітря живильною вологою, що додавала снаги для підйому.

Погода сприяла — над головами розкинулося майже безхмарне небо: лагідне, прозоре, мов озеро спокою.

Вони зупинялися кілька разів — перепочити, напитися з джерела, наповнити пляшки. Шлях був непростий, але без зайвого спорядження — значно легший. 

Поспіх був недоречним. Вони йшли, розмовляли, жартували, фотографувалися, милувалися краєвидами, що наповнювали їх енергією самого Всесвіту.

Зупинившись біля прірви, обійнялися й зробили спільне фото — те, що багато років потому зігрівало Євгена спогадами.

Коли вони наблизилися до крутого підйому, стежка різко рвонула вгору, ніби промовляючи: «Легко не буде».

Вони лягли на галявині поруч — відпочити перед фінальним ривком.

Це був неймовірно теплий, сухий, не надто спекотний день — день, проведений із батьком. Їхній день. День двох чоловіків, які підіймалися на вершину, щоб зустрітися зі старим другом, що з дитинства тримав їх за руки. Другом, який щоразу запрошував у гості своїх балакучих знайомих.

Крутий підйом швидко дався взнаки — бракувало підготовки. Уже за кілька хвилин стало важко, та Євген не відставав. Батько, хоч і мав за плечима ще два десятки років зверху, ішов упевнено, не озираючись.

Роки давалися взнаки, але життєвий досвід допомагав рухатися вперед. Поневіряння, терпіння й сила волі живили його тіло. Він ішов, долаючи втому і біль.

Євген не відставав, попри загальну втому, що нависла важким тягарем на плечах, штовхаючи назад і підставляючи підніжки. Вона намагалася зупинити його, змусити обернутися й залишити цю спонтанну витівку.

Та Євген не піддавався на її благання, намагаючись не пасти задніх, надолужуючи батькову вікову фору. Хапався за присадкуваті гілки хвойних дерев, тягнучи їх на себе, аби допомогти собі просуватися вгору. 

Гори існують не для того, щоб здатися без бою, викинувши білий прапор ганьби. Гори — це шлях до перемоги.

Коли втома, біль і спрага тягнуть тебе вниз — дух підносить вгору.

Хто вийде переможцем у цьому жорсткому протистоянні — невідомо. Шальки терезів раз по раз схиляються в різні боки. Лише ступивши на вершину, отримаєш відповідь.

Велетні-сумоїсти, впершись один в одного, не мають права на помилку — переможе тільки один. Інший залишиться за межею слави й тріумфу: його відтята голова, скинута з вершини античного храму Акрополя, скочуючись униз сходами, окропить усе навколо свіжою жертовною кров’ю.

Той, хто хоч раз підкорив гірську вершину, відкриває новий сенс життя.

Залежність, що народжується в цю мить, супроводжує все подальше життя — і позбутися її майже неможливо.

Неймовірне відчуття свободи, єдності з неосяжним Всесвітом і усвідомлення своєї невід’ємної причетності до цього живого потоку буття. Це наповнює натхненням. З’являється щира вдячність і любов до всього живого — і до Джерела, що дозволило це побачити.

Гори — це та мить, коли забуваєш про захаращені бетонні джунглі, в яких постійно блукаєш у пошуках отруйної поживи.

Хто був у горах — той розуміє. Хто ще ні — не пропусти нагоди побачити світ в іншій іпостасі.

Ще трохи. Вершина — вже на відстані простягнутої руки. Головне — тримати стрій, рухатися повільно, без метушні. Не дозволяти собі передчасних хвалебних думок — і перемога знайде тебе.