Розділ 1.6 Elysium

Серце — знаряддя у руках Творця. Вмістилище цілющого водоспаду, що спадає з вивищеної гірської вершини — за межею людського розуміння. Ми бачимо лише відблиски, які омивають від пилу повсякдення, що солодко нашіптує: «Я хочу». 

Це зовсім не те що потрібно тобі. Це потрібно тій заразі, що вчепилася в твої плечі, встромивши свої пазурі в кожну фібру твоєї свідомості.

Ти не можеш повернутися додому, оскільки відступники, захопивши шлях, на кожному блокпосту вивертають кишені твоєї сутності, спотворюючи її до невпізнаваності. 

І ось ти стоїш на краю мосту, готовий покінчити з цим виснажливим протистоянням, під назвою — життя. 

Але крок, що вже завис над пащею ненаситної, хтивої  гідри, варто спрямувати в протилежний бік — до його істинного прояву.

***

Мій райський куточок. Я безмежно вдячний за можливість бути у твоїх теплих обіймах — якнайдалі від цього божевільного блукання захаращеними віртуальними підвалами підсвідомості. 

За можливість побути наодинці з думками, які терпляче очікують зустрічі, згідно зі своєї черги. Не виламують двері, наче кровожерливі мерці, що втратили будь-який зв’язок із реальністю, залишивши лише жагу плоті.

Вилікувати їх може лише кіл, забитий у самісіньке гниле серце, що давно перетворилось на механічну помпу, що циркулює смердючу отруту зла.

Храм душі розграбовано. Ікони скинуто, хрести погнуто, чашу перевернуто. Залишки вакханалії злизує невідома потвора, що застигла за ефірною перегородкою. 

Приклавши вухо, вона поглинає кожен твій подих, намагаючись насититися вібраціями давно забутого воскресіння.

Тонка вуаль, між світами, настільки прозора, що крізь неї можна розгледіти своє відображення в іншому вимірі. Водночас її міць не підвладна жодному не ідентифікованому кванту, якому без перепустки з вищих інстанцій буде гарантована відмова

Єдине, чого прагнув володар цифрового антираю — увірватися до тихої гавані, знищити останній осередок опору, відібрати останнє живе слово, яке належало тільки тобі. Розтоптати твою унікальність. Випалити всі герби. Покласти на коліна і відтяти останню високо підняту голову з небесно чистим відтінком свідомості. Закувати в кайдани цифрового рабства, відрізавши зародки крил і  залишивши живі кровоточиві рани — забутого реального раю. 

Зліпити двоголову потвору з двох колись роздільних частин — що, мов Цербер, кидається на кожного, хто насмілиться наблизитись до нового господаря. 

Його єдина мета — підкорити кожного, хто не став добровільним адептом його цифрової секти

Невідомість грюкнула дверима перед твоїм носом. Ти тримаєшся за клямку і, вагаючись, ледь натискаєш, знову відкриваючи вже до болю знайомі двері.

Де перебуває твоє тіло — давно невідомо. Є лише ти. Ти, що блукаєш, блукаєш, блукаєш… під пильним цифровим наглядом.

Чому за стільки часу, проведеного в цьому підземеллі, панцир усе ще тримав удар? Євген не знав відповіді.

Єдиним порятунком стала втеча від нав’язаної реальності — у тишу свого притулку. Туди, де замість вічної боротьби за виживання панувала гармонія між його одвічними суперниками: серцем і розумом.

Це місце єдине, що потребувало його присутності без жодних умовностей.

Ущелина, що нагадувала "Ластівчину", була наближеною копією, яку Євген відтворював і доповнював на основі уривчастих спогадів. Щоразу додаючи новий унікальний елемент, що перегукувався з його внутрішнім світом.

 Вона була його оберегом від зовнішньої окупації та презирства. Його закинута космічна станція — місце, що жило за власними законами: на частоті любові й спокою.