Розділ 1.5 Limbus

Важко прийняте те, що не проросло у твоєму серці. 

Розум черпає з глибокого колодязя крижану воду. Кожен ковток заморожує мозок, перетворюючи його на брилу непотрібних візерунків — безладних, нерухомих, позбавлених ритму й життя.

Серце благає: «Не пий», та мозок байдуже відповідає: «Я знаю, що роблю». П’є, падає, непритомніє, встає, знову п’є — і знову падає. Серце сидить поруч, мовчки спостерігаючи за цим безумством, і не може нічого вдіяти.

Час виправить його шлях поміж сірих піщаних дюн. Скерує вітрило човна в напрямку серця, такого близького та водночас безмежно далекого. Дорога до якого завдовжки в тисячі світлових років анабіозу.

Достатньо просто простягти руку назустріч. Та це здавалося неймовірно складним. Легше згоріти в полум’ї власної дурості, ніж промовити єдине потрібне слово — «вибач».

***

Євген ніколи не волів повертатися до пастки власної безпорадності, що мов іржа виїдала його зсередини. 

Гра затягнулась. Він давно втратив орієнтир у просторі й часі. В’язниця нескінченних лабіринтів розмила обриси реальності, довівши його витримку до крихкої межі зриву. 

Єдиним прихистком залишалася його оаза — райський куточок, що досі залишався незайманим оплотом. Навіть коротка мить проведена у ній дозволяла відновити сили для подальшої боротьби. 

Саме заради нього і точився цей фарс. Та фортеця залишалася неприступною. 

Він падав, підіймався і знову продовжував йти цим буремним шляхом у пошуках чогось невідомого, що могло б витягти його з трясовини цього протистояння.

Обернувся, підняв голову й втупився в отвір, звідки повіяло знайомим запахом смертельної гнилі.

Фізичний біль давно вщух. Але інший — глибоко прикопаний — з новою силою пульсував крізь пухкий ґрунт забуття.

Іншого шляху не існувало. Глибоко всередині він уже зробив свій вибір. 

Стоячи на краю прірви, даремно намагався щось розгледіти. 

Скільки б часу не витрачав на вдивляння в темряву, зрештою йому все одно доведеться ступити в неї. Вагання лише відтягувало неминуче.

Він не хотів покидати це місце, не хотів знову втрачати свою знахідку — ту, що теж блукала нескінченними темними лабіринтами в його пошуку. 

Світло подарувало йому ковток свіжого повітря — того, про який і не мріяв, але якого тягнувся від самого початку своєї подорожі нескінченними цифровими просторами. 

Світло — друг, чия присутність відчувалась поруч, хоч і здавалося, що він з іншого світу.

Настає момент, коли друг бере твоє обличчя у теплі долоні, щиро посміхається — й починає розчинятися. Його тепло зникає в сірій буденності, залишаючи по собі лише тягар втрати.

Той, кого нарешті знайшов, кого тримав за руки й не хотів відпускати — змушений був залишитись у минулому. А ти — йти далі.

Підійшовши до отвору, ще раз поглянув у вічі пітьмі. Та в її погляді не було нічого окрім непроглядності. 

Розуміючи, що вона його не відпустить, вибір був за малим  — ступити назустріч мороку.

***

Ступивши в темряву, він не підозрював, що одразу ж зірветься в чорне провалля. Стрімке падіння миттєво вибило його з рівноваги. 

Євген закричав, але його крик відлунював лише в його голові. Розмахував руками й ногами, судомно шукаючи опору та марно — пітьма поглинала все. Лишилися лише хаос і безсилля.

Провалюючись у кролячу нору, водночас відчував перехоплення дихання від стрімкого падіння й дивне бажання посміхнутись. Але  посмішка загубилась у глибинах його свідомості

Раптом попереду з’явилася знайома біла крапка. Євген зрозумів: саме до неї й прямує. 

Він лишався в останньому ряді, переглядаючи безглузду стрічку, що крутилась без кінця та не міг нічого вдіяти — лише дивитись. Залишаючись пасивним спостерігачем, немов пасажир, якому набрид цей рейс і той кидається в море, не дочекавшись трапу.

Біла пляма зростала, перетворюючись на пухку хмару. Пролетівши крізь неї — відчув легке гальмування й приємну прохолоду. За нею виникла ще одна і ще. Кожна хмара зменшувала швидкість, доки одна не зупинила його остаточно.

Приземлення виявилося напрочуд м’яким. Євген підвівся, озирнувся — хмара виявилася досить просторою.

Навколо хмари — суцільна темрява. Не розуміючи, чи є щось унизу, чи лише бездонне провалля, став на край та намагався розгледіти що не будь, та окрім білої субстанції, на якій стояв, нічого не проглядалось.

Ноги трохи занурилися. Кожен рух здіймав над поверхнею легку, прозору димку, яка одразу повільно осідала.

Євген нахилився й торкнувся хмари. Вона віддавала приємною прохолодою, яка одразу огортала його руку. Опустившись на коліна, просунув пальці глибше — чим далі, тим сильніше відчував холод. 

Ліг і просунув руку так глибоко, як тільки міг. Це була не рідина — щось інше, невідоме.