Частина 10 «Послання»

Двері капітанської каюти були матові, майже зливалися зі стіною.

Саскія зупинилася перед ними й на мить затримала подих. Серце билося надто голосно — їй здавалося, що його чує весь корабель.

Вона постукала.

— Заходь, — пролунало голосом Іса’ара. Рівним. Спокійним. Як завжди.

Саскія увійшла. Світло в каюті було приглушене, робочі панелі погашені. Капітан стояв біля ілюмінатора, спиною до дверей, дивлячись у порожнечу ковзного простору.

— Капітане… — почала вона й одразу запнулася. — Я хотіла… обговорити дещо.

Він обернувся. Його обличчя було безтурботним, майже відстороненим.

— Я слухаю тебе, Саскіє.

Вона зробила крок уперед. Пальці тремтіли. Слова, які вона репетирувала десятки разів, розсипалися.

— Я… ви… — вирвалося в неї. — Ви завжди… для мене…

Вона замовкла. Повітря в легенях скінчилося раніше, ніж рішучість.

І саме в цю мить каюта наповнилася холодним блакитним світлом.

— Капітане, — пролунав голос Оса. — Зв’язок із Верховним Орденом встановлено. Терміновий закритий канал. Потрібна ваша присутність на містку.

Іса’ар навіть не здригнувся.

— Зрозумів, Ос. Зараз буду.

Зв’язок обірвався.

Він подивився на Саскію.

— Ти щось казала?

Вона опустила погляд.

— Ні… нічого важливого.

Він кивнув. Без запитань. Без тиску.

— Тоді ходімо.

Місток поринув у напівтемряву.

Команда вже була на місцях. Навіть дихання тут здавалося тихішим, ніж зазвичай.

— Зв’язок готовий, — доповів Ос. — Канал стабільний.

Повітря перед панорамним екраном здригнулося — і одна за одною почали проявлятися фігури.

Величезні.

Закутані в мантії.

Обличчя приховані масками, форма яких жодного разу не повторювалася.

Верховна Рада Ордену.

Один із них зробив крок уперед.

— Капітане Іса’аре. Доповідайте.

Іса’ар вийшов у центр містка.

— Планета PFZ-515, локальна назва — Земля.

Рівень технологічного розвитку — фрагментарний.

Внутрішні конфлікти — постійні.

Збройні зіткнення — регулярні.

Екологічна деградація — критична.

Він говорив спокійно. Майже байдуже.

— Вид агресивний. Нестійкий. Використовує зброю масового ураження, не усвідомлюючи наслідків.

Вважаю за необхідне повне знищення біологічного виду задля уникнення майбутніх загроз для Всесвіту.

Рекомендую негайне застосування сили Муромора.

На містку повисла тиша.

Ос зафіксував серію внутрішніх помилок.

Запит не вписувався в жоден логічний шаблон поведінки капітана.

Один із членів Ради заговорив першим.

— Капітане… чим зумовлена така радикальна позиція?

Іса’ар різко повернув голову.

— Ви називаєте це радикальним? — уперше в його голосі прозвучала напруга. — Повірте, це ще гуманний варіант.

У цей момент найвища фігура підняла руку.

Місток завмер.

— Говорить Старійшина, — промовив він.

Голос був давнім. Глибоким. Втомленим.

— Коли Ордену ще не існувало, — почав він, — я був капітаном молодої флотилії. Ми теж мріяли про мирний Всесвіт.

Він зробив паузу.

— Одного разу мій корабель вийшов до планети. Зеленої. З блакитним сяйвом.

Система видала дані. Я розпочав сканування.

Його голос став тихішим.

— Вони вбивали одне одного за сині камені. З люттю. Із задоволенням.

Гинули воїни. Гинули старі. Гинули діти.

На містку ніхто не ворухнувся.

— Я вирішив, що ця планета стане загрозою для всього живого. Я навів реактор.

Термосуперзоряний заряд був готовий.

Він замовк. Потім продовжив:

— І тоді я побачив дівчинку.

Вона сиділа на камені й думала.

Я посилив сигнал і почув її думку:

«Колись, коли я стану сильнішою, я закінчу цю війну».

Старійшина підвів голову.

— Я не знищив планету.

Я повірив їй.

Іса’ар різко підняв погляд.

— Цю планету звали Денетра, — спокійно сказав Старійшина. —

Здається… ваша батьківщина, капітане.

Іса’ар завмер.

Секунда.

Інша.

Потім він засміявся. Нервово. Рвучко.

Сміх обірвався так само різко, як і почався.

Він випростався. Обличчя знову стало холодним. Очі — порожніми.

— Я зрозумів, — сказав він. — Чекаю наказів.

Інший член Ради вийшов уперед. Його голос шипів.

— Рішення Ради:

Кораблю «Сарасваті» негайно покинути сектор PFZ-515 і повернутися на Тінто.

Планету Земля тимчасово ізолювати від подальших досліджень.

Наступний суд визначить ступінь допуску землян до високих технологій.

Він зробив паузу.

— Думка капітана Іса’ара на наступному суді враховуватися не буде.

Саскія стиснула кулаки в тіні. Лють обпікала зсередини.

— Наказ зрозумілий, — рівно сказав Іса’ар. — Ос, прокладай зворотний курс.

— Є, капітане.

— Кінець зв’язку.

Голограми зникли.

Знову капітанська каюта.

Знову напівтемрява.

Саскія увійшла без стуку.

Іса’ар сидів за столом, спираючись на руку.

В ілюмінаторі повільно віддалялася блакитна куля — Земля.

— Капітане! — вона крокнула вперед і вдарила себе кулаком у груди. — Я була на вашому боці. І якби була моя воля — я б особисто знищила їх усіх!

Вона чекала схвалення.

Іса’ар усміхнувся. Тихо. Майже сумно.

— Ні, Саскіє. Це неправильно.

Він підвівся.

— У кожного виду є шанс на спокуту.

Ми дамо їм його.

Вона опустилася на коліна.

— Але… як?

Він дивився не на неї. Ніби крізь неї.

— Вони мають перестати вбивати одне одного.

Перестати ставити вигоду вище за життя.

Навчитися піклуватися про свою планету.

Про своїх дітей.

Про майбутнє, а не про владу.

Він зробив крок до ілюмінатора.

— Коли вони навчаться творити, а не пожирати…

Тоді вони будуть готові.

Саскія підвела голову.

— Навіщо ви говорите це мені?

Він усміхнувся й похитав головою.

— Я говорив не тобі.

Він обернувся.