Частина 9 «Нова Денетра»

Денетра більше не кричала.

Планета дихала рівно, глибоко — як організм, що пережив хворобу й навчився жити заново. Океани були чистими. Континенти — зеленими. Міста не рвали ландшафт, а вписувалися в нього, ніби виросли разом із ґрунтом і каменем.

Населення відновилося. Не стрімко — усвідомлено. Кожен новий денетрианець був цінністю, а не числом.

Вони більше не жили «кожен сам за себе». Це залишилося в минулому — випаленому й закритому.

Колись вони об’єдналися — і не розпалися.

Денетрианці стали іншими.

Високі. Сильні. З розвиненою мускулатурою — слід війни, залишений у генах. Їхні рухи були спокійні, точні, економні. Манери — стримані. Погляди — уважні. Вони не метушилися. Їм більше нікуди було поспішати.

Зброї не існувало.

Не тому, що її забули — тому, що в ній більше не було потреби.

Технології служили не руйнуванню, а розвитку виду. Клімат регулювався м’яко. Біосфера підтримувалася точно. Енергія текла вільно, не калічачи планету.

Утопія — не як мрія.

Як важка, вистраждана праця.

Коли вони вийшли в космос, це не було втечею.

Це було продовженням.

Перший корабель далекого дослідження був не величезним, але досконалим. Обтічний корпус, світлий, без збройових відсіків. Лише навігація, захист і життя.

За штурвалом сидів денетрианець із коротко остриженим волоссям.

Його обличчя перетинали шрами. Старі. Глибокі. Вони не псували його — вони розповідали історію. Відлуння воєн, які він пережив, але не забув.

Він тримав курс упевнено.

— Зв’язок із королевою стабільний, — повідомив бортовий розум.

Капітан кивнув.

— Королево, я на зв’язку.

Голограма спалахнула м’яким світлом.

Вона була спокійна. Пряма постава. Погляд — твердий, але не жорсткий.

— Ти знаєш мету місії, — сказала вона.

— Дослідити далекий сектор. Шукати життя.

— Якщо зустрінете розумний вид — жодного тиску. Лише діалог.

— Мир. Можлива співпраця. Обмін знаннями.

Капітан слухав мовчки.

— Денетрианцям корисно не лише ділитися, — продовжила королева. — А й учитися. Нові технології. Нові погляди. Новий досвід.

— З цим мені зрозуміло, — відповів він.

Пауза.

— Але, королево… одна думка не дає мені спокою.

Вона не перебила. Дала йому час.

— Сімдесят років тому, — продовжив капітан, — ми знищили весь пандорит.

— Саме це дало нам шанс на спокуту.

Він стиснув пальці на штурвалі.

— Але що, якщо десь у Всесвіті…

— Є планета, де ми знову зустрінемо пандорит?

Запала тиша.

Гул реактора став єдиним звуком на кораблі. Навіть команда затамувала подих.

Королева не відповіла одразу.

Коли вона заговорила, її голос був рівним.

— Тоді, — сказала вона, — нам знову доведеться взяти до рук зброю.

— І знищити її.

Пауза.

— Знову.

— І знову.

— І знову.

Її погляд став важким.

— Доти, — продовжила вона, — доки весь космос не очиститься від цього проклятого каменю.

Зв’язок повис у мовчанні.

— Іса’аре? — запитала королева. — Ти чуєш?

Відповіді не було.

Капітан не дивився на голограму.

Як і вся команда.

Їхню увагу було прикуто до ілюмінаторів.

Там, у холодній порожнечі, висів корабель.

Величезний. Неспівмірний. Темний, як тінь самого Всесвіту. Його корпус не відбивав світло — він його поглинав.

На борту світився символ.

Символ, який знали навіть ті, хто ніколи не бачив його раніше.

Знак Верховного Ордену.

Капітан повільно видихнув.