Частина 7 «Клин клином…»

Денетрианці ніколи не були народом єдності.

Їхній шлях — самотність.

Один проти світу.

Один проти сотні.

Один проти долі.

Війна зробила це нормою. Союзи рвалися так само легко, як плоть під пандоритовим клинком. Кожен тримав зброю міцніше, ніж слово. Кожен довіряв лише власній силі.

Тому, коли вона почала говорити про об’єднання, їй не повірили.

Вона стояла на підвищенні з чорного каменю, що залишився після давнього удару. Внизу — десятки воїнів. Не стрій, не армія. Розрізнені загони, звиклі вбивати одне одного. Між ними відчувалася напруга. Друзів тут не було.

— Війна закінчена, — говорила вона.

Її голос був рівним. Без наказу. Без виклику.

Хтось усміхнувся. Воїтелька повільно повернула голову — і запанувала тиша. Її поважали.

— Пандориту більше немає, — продовжила вона. — Нових родовищ не знаходять уже десять циклів. Населення впало нижче межі відновлення. Наступне покоління може не народитися.

Тиша стала густою.

— Якщо ми продовжимо, — сказала вона, — Денетра помре.

— І що ти пропонуєш? — запитали з натовпу. — Здатися?

Вона подивилася на них холодно.

— Я пропоную завершити війну так, як ми її почали. Силою. І я пропоную об’єднати сили проти тих, хто хоче залишитися у світі війни. Хто зі мною?

— Так! — пролунали схвальні вигуки денетрианців.

Так почалося об’єднання.

Ті, хто розумів, ставали поруч із нею. Не з віри — з розрахунку. Ті, хто не приймав її слів, уже вважалися ворогами. І тоді приходила її армія.

Пандоритові ракети випалювали укріплення. Загони прочісували регіони. Полонених допитували тортурами. Склади розкривали, технології вилучали, усе, що могло стати зброєю, знищували або вивозили.

— Вони чинять опір, — доповідали їй.

— Вони зробили свій вибір, — відповідала вона. — Убити всіх невірних.

Крові було багато.

Іноді — занадто.

Це був темний час.

Можливо, найтемніший за всю історію Денетри.

Але крок за кроком планета змінювалася. Військо воїтельки зростало. Вони прочісували всю планету в пошуках.

Усі запаси опинилися під контролем її війська. Усі маршрути — перекриті. Її ім’я стало відомим усюди. Його не вимовляли вголос, але знали всі.

Багато хто приходив сам.

— Я хочу приєднатися до вас, — говорив черговий воїн. — Я втомився виживати. Хочу, щоб у нас було право на майбутнє.

Вона схвально кивала.

Минали роки.

Коли останній осередок опору було знищено, небо вперше за довгий час стало тихим. Не від страху — від відсутності війни.

Воїтельку почали називати королевою.

Вона стала першою, хто зміг об’єднати денетрианців після стількох років війни. Вчорашні вороги — тепер товариші. Почали міцнішати соціальні зв’язки між денетрианцями, з’являлися перші діти нового світу.

І тоді, коли вже ніхто не сумнівався у волі королеви, вона віддала наказ, який приголомшив навіть тих, хто пройшов із нею весь шлях.

— Усю зброю на основі пандориту розібрати й утилізувати, — сказала вона. — А пандорит знищити. Без винятків.

У залі повисла пауза.

— Королево… — обережно почав один із її командирів. — Це наш головний ресурс.

Вона подивилася на нього.

— Це наша головна помилка. Гріх, який потрібно змити.

Знищення пандориту стало найважчим етапом.

Денетрианці тримали в руках синій камінь, заради якого гинули родини, міста, покоління. Камінь, просочений кров’ю. Руйнувати його було боляче. Майже фізично.

Але вони робили це.

Були й ті, хто намагався обдурити. Сховати кристали. Залишити «про всяк випадок».

Таких знаходили швидко — завдяки сканерам, налаштованим на молекулярну сигнатуру самого мінералу.

Таких страчували на місці. Жорстоко.

Пандорит знищували разом із ними.

Коли від пандориту не лишилося й сліду, багато хто не зовсім розумів, як жити далі. Як застосувати навички, що формувалися десятиліттями війни. І тоді королева написала Книгу миру.

Це було писання про мир і життя з миром. Догма, за якою денетрианці живуть і нині.

Наступним кроком королеви стало переписування хронік та історії планети.

У них не було війни.

Не було пандориту.

Не було крові.

Усе починалося з мирної Денетри.

З її приходу.

З розвитку науки, технологій, життя.

Минуле було заборонено згадувати.

— Заради дітей, — говорила вона.

— Заради майбутнього, — повторювала вона народові.

— Заради того, щоб це ніколи не повторилося.

Пам’ять закопали глибоко.

І на цій брехні, що стала необхідністю,

почала зростати утопія.