Частина 5 «Ціна пандориту»

Один із денетріанців лежав на схилі пагорба, наполовину прихований високою травою. Його броня була матовою, такою, що поглинала світло, з тонкими вставками пандориту вздовж з’єднань. Він дивився в бінокль, не рухаючись, ніби сам став частиною рельєфу.

Внизу, серед густих джунглів, вгадувалося поселення.

Занадто акуратне.

Занадто добре сховане.

— Що видно? — тихо запитав другий, що лежав поруч. — Є пандорит?

Перший не відповів одразу. Він і далі вивчав місцевість, фіксуючи деталі: штучні нерівності ґрунту, слабкі теплові сигнатури, сліди маскування.

Потім опустив бінокль.

— Поки що не видно, — спокійно сказав він. — Треба сказати їй.

Вони спустилися нижче схилом, де розташовувався їхній загін.

Невеликий. Самосформований. Без прапорів і належності до будь-якої сторони. Їх об’єднувало одне — досвід. На їхньому рахунку було стільки життів, що ніхто давно не намагався рахувати. Військове спорядження було важким, модульним, з елементами пандориту. Зброя — автоматичні бластери та енергоустановки на їхній основі. Війна за цей час стала точною й безжальною — зробили все, щоб убивати швидко.

Загін пересувався за допомогою літального апарата, також на основі пандориту. Візуально він нагадував невеликий літак. Двигунів у звичному сенсі не було — корпус утримувався в повітрі завдяки резонансу пандориту з магнітним полем планети. Машина зависала майже беззвучно.

Головнокомандувачка загону сиділа зверху, на даху цього літального апарата.

Вона дивилася вдалечінь — туди, де джунглі приховували невідоме майбутнє. На її обличчі не було емоцій. Світле волосся розвіювалося на вітрі, торкаючись броні.

Коли розвідники підійшли, вона не повернула голови. Лише очі змістилися в їхній бік.

— Доповідай, — спокійно сказала вона.

— Виявлено поселення, — без вагань почав розвідник. — Добре замасковане. На поверхні слідів пандориту не зафіксовано. Поселення йде глибоко під землю. Ймовірно, використовуються природні печери. Там може зберігатися пандорит.

— Отже, — промовила вона, — вони вважають, що можуть сховати пандорит під землею, і ми їх не знайдемо. Думають, що розумніші за інших?

— Ми не знаємо, як давно вони тут і які технології встигли створити, — сказав один із розвідників.

Вона підняла руку. Жест, що означав: рішення вже ухвалене. Потім легко зістрибнула з апарата. Приземлення було м’яким, майже гімнастичним, але в кожному русі відчувалася підготовка тіла, загартованого війною.

— Тоді покажемо їм ціну пандориту, — випрямившись, сказала вона без емоцій.

Дівчина дістала з кишені персональний тактичний комп’ютер і ввела кілька команд. Літальний апарат загудів і засяяв синім світлом. У ту ж мить три балістичні ракети відокремилися від корпусу.

Вони летіли повільно, майже велично. У їхньому серці пульсував пандорит.

Спалах був осліплювальним. Потім — потужний вибух.

Джунглі зникли. Зелень вигоріла до попелу. Земля почорніла, повітря наповнилося тремтінням залишкової енергії. На місці життя залишилася пустеля.

Загін рушив уперед.

Те, що вони побачили, змусило їх зупинитися.

Пандориту не було.

Тут ховалися слабкі. Ті, хто не міг воювати. Жінки. Діти. Ті, хто пішов під землю не заради ресурсу, а заради порятунку. Вони не хотіли пандориту. Вони хотіли миру.

Тепер від них залишилися лише обвуглені тіла й слабке синє тління в піску — слід частинок пандориту.

Головнокомандувачка опустилася на коліно. Взяла жменю піску й повільно дозволила йому просипатися крізь пальці.

— Це неправильно, — сказала вона вголос.

Загін мовчав. Без емоцій. Вони слухали.

— Діти — це майбутнє Денетри.

Вона підняла погляд.

— Ми не народжуємо їх випадково. Кожна дитина — усвідомлений вибір. Під час війни наше населення й так скорочується.

Пісок висипався до кінця.

— Нових родовищ пандориту не знаходили вже десять років. І, найімовірніше, не знайдуть.

Вона випрямилася.

— Війна затягнулася. І ціна стала надто високою.

Вона подивилася на своїх підлеглих.

— Я покладу край цій війні, — спокійно сказала вона.

Пауза.

— І нехай хтось мені заперечить.

Ніхто не заперечив