Частина 3 «Війна»

Війна на Денетрі не мала ліній фронту.

Вона була всюди. Ліси, пустелі, поселення, гори й моря.

Сірий пляж тягнувся вздовж мертвого моря. Над горизонтом висіло низьке небо з темними хмарами — важке, нерухоме.

Один денетріанець стояв біля води.

На ньому було бойове спорядження — зношене, з тріщинами, але вичищене до стану інструмента. У руці він тримав невеликий камінець. Пандоріорит. Слабке синє сяйво пульсувало в його глибині — рівно й спокійно.

Він поглянув на мінерал, потім повільно підняв руку й повісив камінь на шию. Не як прикрасу. Як знак.

Обернувшись, він побачив, як пляжем до нього біжить натовп — десятки таких самих денетріанців. Втомлені, злі, озброєні чим трапиться. Вони хотіли лише одного — вбити цього мандрівника й заволодіти пандоріоритом.

Він не злякався.

В його очах не було нічого.

Денетріанець опустив руку й узявся за руків’я меча, що стирчав із піску поруч. Лезо з пандоріориту м’яко світилося, ніби живе.

Коли вони добігли, почалася різанина.

Він рухався легко. Майже красиво.

Кожен крок був вивірений, кожен удар — остаточний. Меч входив у тіла без опору, розсікав кістку й плоть так, наче їх не існувало. Він кружляв, змінював напрямок, ковзав між ударами — ніби танцював.

Рани від пандоріориту не гоїлися. Вони навіть не кровоточили одразу — тканина просто переставала бути цілісною.

Люди падали. Кричали. Помирали.

Він не зупинявся.

Коли все закінчилося, пляж був усіяний тілами. Дехто ще ворушився, стогнав, намагаючись вдихнути. Денетріанець стояв посеред цього кола смерті спокійно, без важкого дихання. З леза його меча повільно стікала кров, забарвлюючи пісок темними смугами.

Тиша тривала недовго.

Із сірого марева з’явився ще один.

Він був таким самим — у бойовому спорядженні, з тим самим спокійним кроком. У його руці був меч із пандоріориту, що сяяв трохи яскравіше.

Перший одразу рушив уперед — швидко, рішуче. Другий відповів тим самим. Їхні клинки зустрілися з сухим, майже нечутним звуком. Почався бій, у якому не було зайвих рухів. Лише точність. Лише розрахунок.

Вони кружляли, били, відступали й знову сходилися. Будь-яка помилка означала смерть. Бій тривав довго, ніхто не поступався, але втома поступово приходила до обох.

Помилка сталася.

Перший вибив меч із рук супротивника різким ударом знизу. Лезо відлетіло в пісок. Не вагаючись, він ступив уперед, замахнувшись для удару по шиї.

Але другий ухилився вбік.

У цьому русі він засунув руку під броню.

Пролунав короткий звук.

Перший упав на коліна.

У його грудях зяяла наскрізна діра. Кров текла повільно, густо. Він спробував вдихнути — не зміг. Руки здригнулися.

Другий стояв позаду, тримаючи в руках бластер із пандоріориту. Зброя тихо гуділа, охолоджуючись.

Він підійшов ближче й зірвав із шиї вмираючого камінь із синім сяйвом. Подивився на нього мить — без емоцій.

Потім копнув тіло ногою, через що денетріанець упав обличчям у пісок і більше не рухався. А другий спокійно продовжив свій шлях.

Подібні сутички відбувалися по всій планеті: десь так само — поодинокі бої, десь збиралися невеликі групи денетріанців, щоб чисельністю захоплювати поселення з великими запасами пандоріориту.

У цій війні не було героїв.

Були лише ті, хто вижив, де ти або сильний, або мертвий.

І кожен наступний крок робив їх холоднішими.