20

Думки у цей момент геть розлетілися. Лишилася лише одна «Де я чула цей голос?» І тут же прийшла відповідь:

– Олексію?

– Ну, можна й так сказати, – зареготали за спиною, долонею вдавлюючи мою спину між лопатками.

– А де Іриска? – більш тупого питання я поставити не могла, проте тієї миті ще не усвідомила, що той приязний чоловік, що проводжав мене, розповідав про дружину і доньку – брехав по суті – і застерігав самій не блукати у темряві, і виявився у результаті найстрашнішим, що на мене очікувало. І саме його варто було остерігатися.

– Це єдине, що тебе цікавить?

– Ні!

А щоби твоя срака по шву розійшлася! До мене врешті решт почала доходити вся серйозність ситуації. І стало не просто моторошно, а страшно до смерті. І нікого ж не було у дворі, щоб прийти мені на допомогу.

– Що вам від мене треба? – спромоглася на запитання.

– А сама як думаєш? У кав’ярню хочу запросити! – пирхнув нападник. – Але годі базікати. Зараз ти мовчки відлипаєш від стіни і йдеш, як ні в чому й не було поруч до машини. Спробуй тільки пікнути чи рипнутися.

Мене смикнули, змушуючи повернути голову, і перед моїми очима блиснуло лезо довгого зігнутого ножа. А мить потому у бік боляче уп’явся його кінчик. 

– Пішла! – скомандував він мені.

Почувалася тупою героїнею дешевого трилера, але що робити в цій ситуації, просто не уявляла. Боротися? Але навіть якби я й ходила на якісь курси по самообороні, навряд чи змогла б побороти такого велетня, яким був мій нападник. Та й тіло все трусилося від переляку, я навіть з думками зібратися не могла, куди вже думати про самооборону і діяти.

Але ж і допустити, щоб він запхав мене до автівки, теж не можна, бо тоді вже марно й сподіватися, що мене ще хтось порятує. І людей у дворі, як на зло, не було. Та власне нічого дивного, до комендантської лишалося не так вже й багато часу, та тільки це аж ніяк не грало мені на руку.

Забалакати зуби? І що це мені дасть? Відстрочку неминучого на кілька хвилин?

І все ж, навіщо він все це робить? І навіть обличчя не ховає! Я ж упізнаю його, у поліцію звернуся, кінець кінцем. Хай навіть він назвав мені вигадане ім’я. Чи може…

– Ви мене вб’єте? – не втримала рот на замку, коли мене осяяла ця страхітлива думка.

Нападник знову заіржав:

– Що, страшно стало? Ні-і, люба, я тебе не вб’ю, не для того я так довго тебе шукав, а потім ще й вистежував, щоб ти опинилася сама у темряві.

– То що вам від мене треба?

– Побачиш! Будеш перлиною у моїй колекції. Але більше ні слова. Не буду псувати тобі сюрприз.

Колекція? Перлиною буду? Про що він?

Автівка, що була припаркована у найтемнішій частині двору, невблаганно наближалася, «Олексій» встиг навіть сигналкою клацнути, а я все ще не мала уявлення, як мені вирватися і втекти.

– Відчиняй дверцята і повільно сідай всередину, – наказав він, підводячи мене майже впритул до означених дверцят.

На коротку мить він відступив, даючи мені можливість сісти в автівку. Видно розслабився і не очікував від мене ніяких вибриків.

І це був надзвичайно вдалий момент, аби прикласти його чимось, та от тільки руки у мене були, як і досі, порожніми. Та й рішучості моєї забракло, я й далі трусилася, мов нещасне зайченя, від паралізуючого страху. Як ще досі не розревілася, уявлення не маю. Навіть не одразу змогла схопитися і натиснути на ручку, так сильно тремтіли у мене руки. Це викликало глузливий, образливий сміх у нападника.

– Швидше давай! Чого так довго копошишся? – підганяв він мене.

Я з лихом пополам все ж спромоглася натиснути на ручку і почала повільно прочиняти дверцята, уже в душі здавшись і розуміючи, що приречена…

Наступної миті обстава кардинально помінялася!

«Олексій» раптом різко притиснувся животом до дверцят, вириваючи їх з моєї руки, і смачно гепнувся обличчям об дах власної невисокої автівки. Зробив він це звісно ж не з власної волі, позаду нього нависала кремезна тінь, яка й гамселила тепер зловмисника.

«Порятунок!» - заволала я від щастя у свідомості.

У реалі ж мені вистачило тямущості відскочити від побоїща, аби не потрапити під гарячу руку і вже з відстані спостерігати, як невідомий рятівник вчиняє розправу над негідником.

Зросту вони були приблизно однакового, але спаситель видавався значно ширшим у плечах, та й просто дужішим. І однозначно вправнішим. Він точно знав, що і навіщо робив, коли розправлявся зі зловмисником.

Він ще раз брязнув обличчям «Олексія» об автівку, а потім викрутив руку так, аби та випустила ніж на землю. Роззброївши нападника, чоловік рвучко розвернув його обличчям до себе і з силою вліпив у дверцята, але вже спиною. Далі замахнувся, щоб заїхати в обличчя, але з невідомої причини схитнувся, і саме це дало змогу нападникові ухилитися від удару, тому він пройшов по дотичній, не завдавши особливої шкоди.

Зловмисник, попри всі удари, які вже отримав, зумів згрупуватися і завдати удар у відповідь. З ніг рятівника не збив, проте похитнутися все ж змусив. «Олексій» не був ідіотом (а шкода!), щоб не розраховувати свої сили й не розуміти, що він навряд чи здолає суперника. А тому, миттєво роззирнувшись і зорієнтувавшись, кинувся геть із двору, поки захисник намагався встояти на ногах.