18

Згори хмикнули:

– Часом військовий.

– Отакої! – трохи ошелешено вигукнула я. – А ти й не казав.

– Так і ти ж не питала, – весело відгукнувся Слава.

– А зараз ти вдома, а не на передовій, тому що?.. – не договорила, спонукаючи його самого продовжити речення.

– …тому що мене списали, – уже не так весело завершив він.

– Серйозне поранення? – тремтливим голосом уточнила я, хоч вже й так знала відповідь. Серце стискалося від болю, бо я розуміла, що зараз така ситуація в країні, що якби поранення було несерйозним, то він би не прохолоджувався в цивільному житті, а максимум – відновлювався б у госпіталі.

– Треба дізнатися перед тим, як погодишся йти зі мною на прогулянку? – єхидно поцікавився чоловік.

– Чому ти так? – образилася на його тон я. Адже навіть думки про це не було!

– Вибач, наболіле… – тут же пішов навспак чоловік.

Он як? Тобто його поранення вже принесло йому неприємний досвід? Чи не відмітилася там дружина, з якою «довга історія»? То, можливо, саме тому він і не хоче тепер бачитися зі мною?

Хай йому грець, то ж точно він і не запрошує, бо переживає… І, як виявилося, небезпідставно, пригадуючи мій досвід з Мирославом Івановичем. Але ж тут я буду попередженою, і, відповідно, не злякаюся від несподіванки, як це було з шефом. Хоча там генеральний теж попереджав…

Зовсім вже заплуталася. Але тут і зараз для мене був важливим лише В’ячеслав і можливість повернути йому гарний настрій. Чим і зайнялася.

– А на що погоджуватися? – весело зауважила я, вирішивши змінити тему і причепитися до інших його слів. – Адже мене так і не запросили погуляти. Чи то: «Обіцянка-цяцянка, а дурневі радість»? – пригадала я бабусину приказку.

І нарешті змусила Славка сміятися.

– А пішла б, якби погукав? – уже грайливо запитав він.

– А пішла б, – не стала викаблучуватися.

Нагорі важко зітхнули. Ну тепер що?

– Тоді запрошую тебе на прогулянку, – після короткої паузи невеселим тоном видав чоловік.

– Так сказав, ніби для тебе каторгою це буде, – не втрималася від скептичного коментаря.

Він пирхнув:

– От і побачимо. Але хочу попередити, що наразі я трохи не в формі, тому прогулянка відкладається на невизначений час.

– Ага-ага, обіцянка-цяцянка, – весело повторила йому я, намагаючись не задумуватися, що то саме через поранення він не в формі.

– Та підемо ми! – обурено вигукнув Славко. І вже не так упевнено додав: – Якщо ти сама цього захочеш.

– От і побачимо! – відбила йому його ж фразою. – І чому б це я не захотіла?

Він знову важко зітхнув і замовк. Мені навіть здалося, що він набирається сил, щоб у чомусь зізнатися, і, як виявилося, я мала рацію.

– Хочу тебе попередити, аби ти була готовою, – кінець кінцем почав він.

– Так? – підштовхнула його.

– Я стосовно свого поранення. Я отримав вибухову травму. Маю ушкодження спини, певні групи м’язів не працюють так, як треба, німіють, тому іноді мені важко ходити, – він трохи помовчав, дозволяючи мені усвідомити почуте, а потім додав: – Хоча загалом пересуваюся я нормально, нічого не помітно, проте… Бувають важкі дні, скажімо так.

– Ох… Вибач, що змусила тебе про це говорити.

– Все одно довелося б. Тому маєш час подумати, чи хочеш ти йти на прогулянку з таким кавалером, – наче й грайливим тоном, та все ж з гірким присмаком завершив свою розповідь чоловік.

– Хочу, це взагалі нічого не міняє, – поспішила запевнити його.

– Упевнена?

– Авжеж.

– І не злякаєшся мене, як свого шефа? – допитувався він.

– Ні, ти ж уже попередив мене, чого саме мені варто очікувати, – я справді вірила у те, що кажу, і намагалася донести цю віру й до нього.

Нагорі якось незрозуміло хмикнули, проте відповідати на мою репліку не стали. Натомість спитали інше:

– От ми говоримо «прогулянка», а насправді як би ти хотіла провести час? Можливо є якісь обрання, куди б тобі хотілося піти?

– Мене цілком влаштує і проста прогулянка містом, – не стала вигадувати нічого. – Мені цікаво побачитися з тобою, поспілкуватися. А не перевірити твою спроможність оплатити вечерю у дорогому ресторані. Можемо дорогою заскочити до кав’ярні чи піцерії, але то все за бажанням. Та можна взагалі зібратися у тебе чи у мене і нікуди не ходити. Так ми й час виграємо, і не будемо навантажувати прогулянкою твої ноги.

– Мені якраз-таки треба їх навантажувати, щоб стимулювати до роботи всі групи м’язів, – заперечив він мені.

– Тоді йдемо в похід! – весело запропонувала я.

– О ні! Не настільки навантажувати!

Я засміялася:

– Як скажеш. Але я думаю, ти зрозумів, що мені не важливо де і як, а важливо з ким. Я просто хочу гарно провести час у твоїй компанії.