17

Ледве дочекалася кінця робочого дня, так мене сьогодні напружувала Оксана зі своїм ставленням до Мирослава. Тільки те й робила, що бігала до нього в кабінет за всілякими дрібничками, а я безпідставно бісилася.

Тому, коли годинник показав сімнадцяту, я полегшено видихнула і вимкнула свій ноутбук.

– Ой, вже час додому? А я й не помітила! – вигукнула Оксана, коли я почала збиратися. – Не чекай мене, я ще трохи затримаюся, ще не все доробила, – махнула вона рукою на екран свого ноута, на якому за останні дві години не з’явилося нічого нового.

Знаю я, що ти не доробила. Сидить твоя робота в сусідньому кабінеті.

Звісно ж вголос я цього казати не стала, лише кивнула і попрощалася. І видихнула, коли вийшла з офісу, зрозумівши, що дуже не хотіла, щоб подруга йшла зі мною, і тепер рада, що вона ще лишилася.

Остаточно розслабитися мені вдалося лише вдома. Ще дорогою я заскочила до супермаркету і купила там слабоалкогольний напій, бо відчувала, що так просто напруга мене не відпустить, тож тепер прихопила його й шоколадку і зручно вмостилася на балконі у коконі, закутавшись у затишний плед. Насолода…

Яке щастя, що сьогодні п’ятниця, тож я маю ще два вихідних попереду, щоб відрефлексувати усе, що сталося сьогодні в офісі. Переварити як наміри Оксани стосовно шефа, так і своє власне ставлення і до неї, і до Мирослава, який сьогодні видався мені зовсім не таким, яким я звикла його вважати.

Так, рефлексія вже почалася, а я ж лише пригубила з пляшки. Ні, зараз треба відвернутися на щось інше.

Гукнула для годиться посланця, та він не відгукнувся. Мабуть, його ще не було вдома. Ну та й нехай. Дурному, як-то кажуть, не сумно й самому.

Сиділа і насолоджувалася першим справжнім теплом травневого вечора, спостерігала, як метушливе місто потроху заспокоюється, як зменшується потік автомобілів на проспекті неподалік, як розбігаються працьовиті мурашки-люди по своїх домівках, тягнуть за собою дітлахів, а молодше покоління навпаки із настанням сутінків виповзає на нічний променад. У сусідніх багатоповерхівках, якими наш район був рясно заставлений, загоряється півсонне тепле світло…

– Привіт, Славо, – пролунало згори у вечірній тиші.

Я навіть не здригнулася, ніби відчувала, що він уже з’явився поряд, тільки усміхнулася у відповідь:

– І тобі, посланцю, – ще й відсалютувала пляшкою у пустоту.

– Якась ти засмучена сьогодні, – підмітив чоловік, а я так і не могла зрозуміти, як він мене бачить. Чи тільки за тоном голосу визначає?

– Ні, вже ні, – похитала головою. – Скоріше, просто замислена…

– Що такого трапилося, що засмутило тебе? – не відставав він, ніби розуміючи, що мені треба комусь виговоритися.

– Нічого. Просто намагаюся зрозуміти себе.

– І як, алкоголь допомагає? – іронічно поцікавився Славко.

Я стрепенулася, адже я навіть не пила, щоб він почув сьорбання, тільки крутила в руках ту пляшку, а отже він точно мене бачив.

– От як ти мене бачиш? – а що як зізнається?

Дзуськи, та власне, на що я розраховувала?

– Це таємниця посланця Всесвіту. А як ти хотіла? Не уникай відповіді.

– Ні, не допомагає, але з ним прикольніше.

– То що в тебе трапилося, ти мені розкажеш? – наполягав В’ячеслав.

– Якщо тобі цікаво, – відгукнулася і знову замовкла. Славко теж мовчав, не підганяв мене. Зрештою, зібралася з думками та почала:

– Мене бентежить напружена обстава на роботі.

– Що нового трапилося за сьогодні?

– Я зрозуміла, що Мирослав Іванович мене уникає.

– І що тебе не влаштовує? – зацікавленим тоном спитав Славко. – Здається, ти ще нещодавно називала його козлом і не бажала бігати у нього на побігеньках. Що змінилося?

– От це я й намагаюся зрозуміти. Мені образливо, що я нічим не гірша за Оксану, проте він звертається лише до неї.

– А тобі б хотілося, щоб він змушував бігати тебе?

– Ні, ну не бігати, але я так само добре можу пояснити йому якісь нюанси в роботі чи підказати правильний вибір. То чому саме Оксана? Ще й на «ти» з нею перейшов.

– Може через те, що вона його не боїться?

– Я теж його вже не боюся! – обурено заперечила йому. Але заради справедливості додала: – Майже.

– І він про це знає? – хмикнув Славко.

– І як ти це собі уявляєш? Вітаю, Мирославе Івановичу! Я вже більше вас не боюся, тож сміливо можете залучати й мене до роботи. Так, чи що?

Чоловік нагорі сміявся.

– Хоча я, взагалі-то, сьогодні майже так і вчинила… – зізналася йому.

– ЩО ти зробила? – уже ледь не плакав від сміху В’ячеслав.

– От не треба так реготати, – насупилася я, уже зовсім передумавши бути відвертою.

– Вибач, – тут же відгукнувся чоловік, і справді намагаючись опанувати себе, хоч і продовжував весело схлипувати. – То ти зайшла до його кабінету і… Ні, не можу, – він знову засміявся.