16

Навіщо мені потрібно було його розуміти, я не знала. Ну добре, як я вже згадувала, «приязні стосунки в колективі». Така собі відмазка, принаймні як для самої себе. Тоді що ще? Невже він цікавить мене, як чоловік? Так, якщо опустити його шрам, то він мав доволі привабливу зовнішність, міцну статуру, розвинені м’язи. Ходив тільки якось дивно. Тобто у самій його ході дивного нічого не було, та я ще жодного разу не бачила, щоб Мирослав Іванович пришвидшив свій темп. Ні, кроки його були завжди розміреними й неквапливими. Здавалося, навіть якщо з неба зненацька впаде ворожа ракета, він і тоді не буде поспішати, аби сховатися і врятувати своє життя. Хоча така помірність, як на мене, дуже пасувала Нечипоруку.

Але я давно не ведуся на «фасад», для мене важливим у чоловікові є наявність у нього розуму, його переконання, його бачення світу. І нічого з цього я про Нечипорука не знала, хіба що розум у нього й справді був гострий та блискучий – цю якість він продемонстрував у перший же день.

Та «розумний» – ще не дорівнює «щирий» у стосунках. Найвдаліші аб’юзери відрізнялися гострим розумом, але чи приніс цей факт щастя їхнім партнеркам?

Втім, я ж уже, здається, визначилася, що хочу спробувати побудувати стосунки зі Славою, не дарма ж мені його послав Всесвіт. От якраз його думки були мені близькими, хоча час від часу він і бісив мене своїми жартами. Але до нього хотілося повертатися, хоч я уявлення не мала, як виглядає мій посланець. Та й не важливо це мені було, як і його вік, основне: нам цікаво разом. То чому б не спробувати?

На превеликий жаль, останнім часом В’ячеслав рідко з’являвся на балконі, та й розмови у нас стали коротшими. На мої запитання, чи не трапилося чого, він лише відмахувався і запевняв, що все добре, і я в жодному разі не винна у цьому.

Минуло вже близько трьох тижнів, як він заїкнувся, що на наступному покличе мене на прогулянку, але й досі я не почула бажаного запрошення. Навіть натяку на це не було в наших розмовах. Сама ж я теж мовчала, пам’ятаючи свою обіцянку, що він ще сам приповзе до мене на колінах умовляти.

Щось не надто вже він поспішав…

Чи то, може, у нього тактика така: спочатку зацікавити дівчину, потім вдати, що схолонув до неї, щоб вона ще більше про нього думала, і зрештою вже сама бігла назустріч, а не викаблучувалася, як могла б це робити на початку знайомства, набиваючи собі ціну. Не знаю справжньої мети, але якщо я вгадала, то тактику він обрав правильну. Я вже ладна сама нагадати йому про його обіцянку, чого в принципі не роблю з хлопцями: в моєму розумінні вони самі повинні проявляти ініціативу. Але з кожного правила бувають винятки…

Чи може вчинити так, як пропонувала Марина, майстриня з манікюру? Просто прийти до нього додому і все, як є, викласти. Хоч побачу його. Або не побачу, бо не впевнена, що він живе сам. Принаймні над моєю головою тупотіла точно не одна пара ніг. Так, він говорив, що дружини не має, проте що заважає йому жити з батьками, чи братами-сестрами, чи й просто з товаришем?

Та чи варто нав’язуватися людині, яка має повне право і дозвіл від мене на поглиблення нашого знайомства, і не робить для цього жодних кроків? Ну не соромиться ж він мене насправді? Тим більше у такому віці! А можливо він повважав мене надто юною для себе? Все ж дванадцять років різниці, хоча при спілкуванні я й не відчувала того.

Як то мої думки перескочили з Мирослава на В’ячеслава? Аж смішно стало.

Так замислилася, що застигла у дверях власного кабінету. Саме такою мене й застала Оксана, що повернулася з відділу кадрів і вдерлася у мої думки.

– Стасю, що трапилося? – вигукнула вона, плескаючи мене по плечу.

– Га? – я аж підскочила з переляку, бо зовсім випала з довколишньої обстави. – А, ні, все добре.

– Тоді чому ти стоїш, як примара, у дверях і ні туди ні сюди? – засміялася подруга.

Ми разом уже зайшли до кабінету і розсілися по своїх місцях. Я бездумно переклала кілька папірців з місця на місце, роздумуючи, чи варто щось їй казати. Навдивовижу, бажання бути відвертою просто не було, і я сама собі не могла пояснити причину цього. Може все тому, що Оксана бачила мою першу реакцію на Мирослава і, хоч не казала цього вголос, та все ж потай засуджувала?

– Замислилася просто, – розпливчато відповіла їй.

Подруга пирхнула і похитала головою. А потім уточнила:

– Ти кудись збиралася йти? Чому стояла у дверях?

– Ні насправді я вже прийшла. То Мирослав Іванович кликав тебе, – все ж таки довелося сказати правду, – а я пішла замість тебе.

– Мир кликав? – подруга аж підскочила. – Що там у нього?

Вже поривалася бігти до нього, та я зупинила її:

– Я вже йому допомогла. Там програма глюк видала, ну, той, звичний, з діалоговим вікном, то я й показала йому, що треба робити. Тобі вже немає потреби до нього йти, – з незрозумілим задоволенням, що я випередила її, розповіла Оксані.

– Оу, молодець! – з нещирою усмішкою випалила вона. – Та я все ж загляну до нього і перепитаю.

І, не встигла я й рота відкрити, як вона вискочила за двері. А за мить з сусіднього кабінету пролунало її миле щебетання.

Нічого собі, швидкість!

«Вона що, націлилася на Нечипорука не лише як на керівника, але і як на чоловіка?» – майнула в голові досадна думка. А слідом ще одна: «А чому мене це бентежить? Чому мені неприємна сама думка про такий розвиток подій?»